Іншалла, Мадонно, іншалла
- Автор: Ергович Миленко
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-430-1
- Переводчик: Катерина Калитко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Іншалла, Мадонно, іншалла». Краткое содержание книги:
«Не дивіться так, я її відгодую, жінки їй волосся до ладу приведуть, причепурять Уміхану для Омерового мектебу, за місяць, сподіваюся, буде готова!» — сказав Чолпа, і не думаю, щоб знайшлися такі, що йому не повірили. Якщо звичайний цвях умів продати як найліпший, то й з дівчиська цього диво зробить.
А Муйо Черімович — що він на це каже? Нічого, мовчить собі, онде взяв мітлу й замітає перед своєю крамницею. Мовляв, є в нього справи важливіші за зимові байдики і той Омерів мектеб. Так і не скажеш, що це той самий Муйо, котрий пасербицю Белькісу найняв шпигувати за щире золото, а потім оповідав про зібрання мектебу як про найважливішу подію в Мостарі, відколи закладено тут наріжного каменя. Оповідав, добре заробив на своїй оповіді, візир би до нього не дорівнявся, якби з’явився у кварталі ювелірів, а тепер — що ж, скінчилося візирство для Муйо, от і робить те, чого ніколи не робив: замітає, ніби єврей якийсь, щоб перед крамницею в нього було чисто. Бо ж знає, що віднині й до смерті ця крамниця буде найважливішим, що має в житті. Більше ніколи не з’являтиметься Муйо перед людьми з тим, що не зі своєї крамниці виніс. Уся його пиха, й сила, і впертість, і норов — від того, що він багатий, а крамниця його завжди товаром повна, а золота його лоза розрослася й вродила діамантові ґрона[121], і якби він не був боягузом і посадив її у своєму садку — побачив би з верхівки синє море. Та щоб поважали його, як раніше, — того вже не буде. Не слухатимемо його, навіть як матиме що сказати. Кого місто слухало колись, ніби пророка, а потім одкинуло — тому довіку край. Тож і мені вже годі про Муйо Черімовича. Мети, мети, хай тобі мітла до рук приросте!
Повернімося краще до будинку Чолпи. Гарного, великого, де з жіночого покою видно весь Мостар як на долоні, а з Хазимового горішнього поверху, де ґазда щонеділі сидить і курить кальян, зроблений на замовлення єгипетськими майстрами, краєвид не гірший того, що з Вележа. Назирає звідти Чолпа, що робиться в місті, а мені все здається — спогляданням тим намагається вигнати Невесінє з очей та голови. Хто хоч раз у житті годував клопів у вбогій халупі, спав на соломі й каменем укривався, той довіку на своє багатство не надивиться.
Та мені годиться про такі речі забути, бо коли ступлю в його подвір’я — мушу бути чистий як сльозина. Якщо Чолпа запідозрить, що саме на думці маю, вдруге вже не пустить мене всередину, а не хотів би я, щоб історія про Омерів мектеб мене проминула. Тому треба тричі сплюнути і вигнати з голови й серця усе негодяще, і перед палацом Чолпи з’явитися вільним від злості. І чистим, як чисте м’ясо худоби, яку зарізав Мехо, Куртовичів син!
Розлилося подвір’ям сонце, чорні очі побіліють, якщо на камінь дивитися, а у кріслі, справжньому, панському, з високою спинкою й поручнями, сидить Уміхана. Коло неї семеро жінок, і кожна свою справу робить. Одна підрівнює їй нігті на руках, друга фарбує хною коси, третя пучками пальців поплескує Уміхану по щоках, щоб кров розігнати, щоб дівчина зарум’янилася і з селянки перетворилася на справжню мостарську ханумицю. Четверта взяла бритву, голить Уміхані гомілки, а п’ята вкладає їй груди під сорочкою, щоб видавалися більшими, ніж насправді. Шоста годує Уміхану гусячою печінкою, маслом і медом, а тоді дає їй трояндового шербету і добре те все запити. А сьома жінка наглядає, щоб усе було як слід і нічого не забулося.
Хазим Чолпа стоїть край вікна, ліктями сперся на подушку й дивиться на Уміхану. Ніби бачить самого себе, коли щойно приїхав із Невесіня. Тільки не мав тоді семи жінок, що зробили би з нього пана.
— Мерхаба, сусіде!
— Мерхаба, — відповідаю йому. І приємно мені, що сусідом назвав. Знає ґазда, як годиться з людьми поводитися. Міркую, як пояснити йому, навіщо прийшов.
— От і добре, мусить і мій ефендія дорогенький до мене зайти якось. А то я все думаю, чи зайде колись ефендія дорогенький, чи оминає свого Чолпу!
— Не оминаю, просто часу нема.
— Таки так, та й що робити ефендії дорогенькому в залізняка. Щойно залізняка бачиш, одразу думаєш, що треба щось чи то заклепати, чи розклепати. Ото й краще Чолпи не бачити, ніж усе про роботу думати.
— Оце ти добре сказав! Але не про мене. Я у себе вже все давно заклепав. Твоїми цвяхами.
121
Алюзія на традиційний мотив у боснійських прикрасах, «алмаслі грана» — виготовлений з коштовного металу фрагмент лози чи іншої гілки, прикрашений найчастіше діамантами.