Іншалла, Мадонно, іншалла

Ну, бачу, як Муйо піднісся — так і впаде! Був би Мостар Стамбулом — узимку тут брали б на язики візирів, а ранньої весни кожному з них приходив би катул-фірман. Не родився ще той, хто в зиму зайшов би царем, а навесні злидарем не вийшов! Нічого нікому не кажу, мовчу собі, розстібаю сорочку й гуляю. Що мені у вухо влетить — те й вам розповідаю. Не боюся, що донесете тим, кому не слід було б, адже, дякувати Богові, не можете. Якби й завернули ви в Мостар, щоб Нісимовичу в лице плюнути, а іншим сказати, що я вам наплів, дарма б старалися! Бо доки дістанетеся від моєї історії до Мостара, мине аж двісті тридцять років і не буде більше ані людей, про яких вам оповідаю, ані мене живого, ані коліна Нісимовича. Кажу задля вашого ж добра. Не їдьте, бо спізнитесь. А гріх, що поїхати хотіли, хай на вашій совісті буде!

Проминули отак, між прогулянками, два Різдва, однієї й другої гяурської невіри, і один Байрам, нашої турецької, з дозволу сказати, віри, та й настала весна. Тепер можу застебнути сорочку й послухати, що там каже Хазим Чолпа, торговець залізним крамом, що кілька років тому перебрався до нас із Невесіня. Люди його зустріли як дивака, бо чого ж це має в Мостарі цвяхи продавати, коли своїх торговців у нас більше, ніж треба, та небагато часу минуло, і вони зрозуміли, що Чолпа не тільки не дивак, а й ніколи з диваком і поруч не стояв. Його цвяхи були більші, дверні молотки міцніші, а сокири гостріші, хоч усі цвяхи, дверні молотки й сокири у світі однакові. Проте Чолпа умів похвалити свій крам найкраще, і справи у наших торговців пішли занепадати, а невесінець знай багатів. Усе на собі й довкола себе визолотив Чолпа, крім одного, що врешті-решт виявилося найважливішим, — окрім імені! А щоб і це облаштувати, звелів привезти до нього родичку із Невесіня, таку ж злидарку, як і сам був, але досить кмітливу, щоб потрапити до Омерового мектебу й розвідати, чи не набрехав Муйо Черімович, і знайти відповіді на запитання, що за зиму назбиралися.

«Якщо я того не зможу розвідати, то й ніхто не зможе. А чого сам не розвідаю — за те заплачу, і розвідають для мене. Нема такого дива на землі й під землею, про яке б золото нічого не вивідало!» Ось як сказав Хазим Чолпа.

Привезли малу, дрібну й нещасну, кожне ребро на ній видно. Коси рідкіші, ніж дристачка, коли наїсися кавуна й холодною водою зап’єш, але очі живі, погляд аж танцює, перескакує з одної дивовижі на іншу, глянеш — аж самому захочеться у Невесіні народитися, на соломі спати й каменем укриватись, аби лиш потім приїхати до Мостара й побачити, яким він постає перед очима, що вперше на нього дивляться. Хочеться — збрешу, якщо скажу, що не хочеться — отак побачити моє місто. Хай як його не люблю і знаю, що гірших людей за тутешніх Аллаг навряд чи створив, і якщо всіх зліпив із глини, то тутешніх — із лайна, та й розум би свій віддав, і все, що знаю, аби тільки міст і місто довкола нього побачити вперше. Як оця родичка Чолпи. Зветься вона Уміхана[120]. Це ж треба, щоб у Невесіні дали їй таке ім’я! Свою дитину, якби мав, якби Бог дозволив мені мати дітей, я не насмілився б назвати таким іменем. Боронь Боже промовити його того ж дня, що вилаєшся!