Непрохані
- Автор: Смит Майкл Маршалл
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-97554-0-7
- Переводчик: Наталя Ференс
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Непрохані». Краткое содержание книги:
— Про те, що я була дитиною. У мене була така собі скарбничка під ліжком.
— Але чому ти повернулася по неї саме тепер?
Вона завагалася, ніби міркуючи, чи вартий я довіри. Що саме мені можна розповісти.
— Коли мені було років вісім, — нарешті заговорила вона, — вже майже дев’ять, ми ходили на антикварну барахолку у Венеції. Ми з мамою і Наталі. Ходили там, роздивлялися весь той мотлох, а потім я побачила його і зрозуміла, що маю глянути ближче. В тієї жінки все було дуже старе й запилене.
Вона дістала щось із сумочки і поставила на стіл. Скляний квадратний флакончик з високою бакелітовою кришечкою. Його вміст колись був яскраво-рожевий, старовинного, немодного нині відтінку, але геть висох, потріскався, почорнів. На вицвілій етикетці літерами з титрів старого кіна було написано «ДЖАЗБЕРРІ».
— Лак для нігтів, — сказав я.
— Оригінальний, двадцятих років. Тоді я цього ще не знала. Просто страшенно його захотіла. Мама вирішила, що я здуріла. Потім я час до часу діставала його зі сховку і дивилася. Навіть не розуміла, навіщо це роблю. Аж поки мені не виповнилося вісімнадцять.
— Що тоді сталося?
— Великі зміни.
— Ти почала думати, що не вперше у цьому світі.
— А, то ти думаєш, що дещо вже знаєш?
— Я не знаю, що й думати.
— Твій приятель Ґері, як я зрозуміла, збудував нічогенький повітряний замок. Але жив він у ньому сам-один. Може, й добре, що вчора сталося так, як сталося. Не ображайся.
— Він був правий? Бодай у чомусь?
— Мені не відомо, що конкретно він тобі наговорив. Але люди інколи здогадуються про ці речі. Інколи то навіть правильні здогади. У психлікарнях по всьому світу повно здорових людей, які просто не зрозуміли, коли треба стулити рота.
— Що таке «Трест Психомахія»?
— А ти як думаєш? Який твій здогад?
— Щось пов’язане з непроханими гостями.
Вона ворухнула бровою.
— З ким-ким?
— Так Ґері називав людей, які забрали собі в голову, що буцімто повертаються з того світу.
— Він це з твоєї книжки взяв, мабуть. Але я певна, що коли б такі люди існували, вони б воліли називатись «поверненцями».
— Підземелля під будівлею в Беллтауні,— сказав я. — Нащо воно?
Вона зиркнула на годинника на руці.
— Для зібрання. Яке буває дуже рідко, але от скоро відбудеться. Саме тому я стільки часу тут і проводила.
— Але ж підземелля згоріло.
— О, ми й не збиралися зустрічатися там. Його приготували заздалегідь, дуже давно, може, сто років тому. Нині світ не такий формальний, і треба йти в ногу з часом.
— А якби хтось знайшов?
Вона розсміялася.
— Що знайшов? Стіл зі стільцями? Теж мені, сенсація. Приховувати — справа аматорів.
— А трупи?
— Це інша справа.
— Ким був Маркус Фокс?
— Важливою персоною — в минулому, — відповіла вона з певною огидою. — 3 ним завжди були… труднощі. Але під час останнього свого перебування там він зовсім зіпсувався.
— Там — це де?
— Там, куди ми йдемо. У проміжку. Це недалеко від нашого світу. Маркус став дуже жорстокий. Почав знущатися з людей. Дітей.
— Я бачив. Але навіщо зберігати тіла?
— Там їх не знайшли б так само, як і якби їх закопали в лісі чи скинули в затоку. Поки ти зі своїм другом не почав пхати носа куди не треба.
— А Фокс?
— Він став загрозою нашій безпеці. Про нього подбали.
— Тобто вбили. Той чоловік, що застрелив Ґері.
— Ще б пак.
— Чому Тодд Крейн сказав, що Маркус Фокс був у будівлі вчора?
— У тебе добрий слух. І голова працює. З цього можуть бути проблеми. Добре, що ми знаємо, де ти живеш.
Я втупив у неї погляд.
— Ти живеш там само.
— Ні. Я там ніколи не жила, містере Вейлен, — вона загасила цигарку й поглянула на мене байдужими очима. — Я думала, ти вже зрозумів. Ти не з Емі говориш. Я — Роза.
Так, мабуть, я вже й сам здогадався. Вчора увечері я усвідомив, що Емі запросто могла ввести у мій телефон контакт «РОЗА» — будь-коли за минулі тижні чи місяці — і я б цього навіть не помітив, поки з того номеру мені не подзвонили. Навіщо? Мабуть, вона хотіла мене застерегти. Або не дати мені зіпсувати щось важливе, про що я гадки не мав. Напевно, з тих самих причин на мене й Георгі напали ті двоє — двоє найманців на службі у непроханців, хай хто ті непроханці були насправді.
— Хто така конкретно Роза?
— Ярлик, що позначає певний стан свідомості.
— Я в це не вірю. Думаю, ти теж не віриш. Чому Шепард намагався вбити дівчинку? Ви думали, що Фокс у неї в голові?
— Він там був. Але, здається, містер Фокс звільнив приміщення.