Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- Дивно, я зовсім не сумую за нею. Дивно, але я ніби нічого не відчуваю, - сказав Монтег. - Щойно я подумав- якщо вона навіть помре, мене це не засмутить. Це недобре. Щось, певне, зі мною коїться.

- Послухайте, - відповів Гренджер, взявши його за руку; тепер він ішов поруч і помагав Монтегові пробиратися крізь зарості кущів, відхиляючи гілки. - Коли я ще був хлопчиком, помер мій дід, скульптор. Він був добрий чоловік, дуже любив людей, це він допоміг очистити наше місто від нетрів; нам, дітям, він майстрував іграшки, і взагалі за своє життя, певне, створив мільйон різних речей. Він завжди щось робив власноручно. І коли він помер, я раптом зрозумів: я плачу не за ним, а за тими речами, які він створював. Я плакав, бо знав: він ніколи більше нічого не зробить, не вирізьбить дерев’яної фігурки, не годуватиме з нами голубів на подвір’ї, не гратиме на скрипці й не розповідатиме смішних оповідок так, як умів лише він. Він був часткою нас, і коли він помер, все це пішло з нашого життя: не було нікого, хто б міг усе робити так, як він. Він був особистістю. Дуже потрібною для життя людиною. Я ніколи не міг примиритися з його смертю й часто думав, яких прекрасних витворів не побачив світ, яких смішних історій не почув, скільки голубів, повернувшись додому, не відчули доторку його руки! Він перетворював світ. Він дарував світові нове. Тієї ночі, коли він помер, світ утратив десять мільйонів прекрасних вчинків.

Монтег ішов мовчки.

- Міллі, Міллі, - шепотів він сам до себе. - Міллі...

- Що ви сказали?

- Моя дружина... моя дружина. Бідолашна, бідолашна Міллі. Я нічого не можу пригадати... Думаю про її руки, але не бачу, щоб вони робили що-небудь. Вони просто звисають уздовж тіла, чи лежать на колінах, чи тримають сигарету - от і все.

Монтег озирнувся на місто.

Що ти дав місту, Монтег?

Попіл.

Що давали люди одне одному?

Нічого.

Гренджер стояв поруч і теж дивився на місто.

- Мій дід казав: “Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них”. Мій дід казав: “Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре - і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь”.

Гренджер махнув рукою.

- Колись, років п’ятдесят тому, мій дід показав мені кілька фільмів про реактивні снаряди ФАУ-2. Вам доводилось коли-небудь з відстані двісті миль бачити грибовидну хмару після вибуху атомної бомби? Це - марниця, укол шпильки для пустелі, що лежить навкруги. Мій дід разів десять прокрутив цей фільм, а потім сказав: може, настане день, коли міста розширять свої межі і впустять до себе ліси, поля й незайману природу. Людям треба нагадувати, що на землі їм відведено дуже мало місця, що вони живуть серед природи, яка легко може забрати назад усе, що дала людині; їй не важко здмухнути нас з лиця землі одним подихом чи затопити водами океану - просто так, аби показати людині: вона не така вже могутня, якою себе вважає. Мій дід казав: коли ми постійно не відчуватимемо її поряд з собою вночі, ми забудемо, яка вона грізна й могутня. І тоді природа одного чудового дня прийде і поглине нас. Розумієте? - Гренджер повернувся до Монтега. - Дід давно мертвий, але якби можна було придивитися до мого мозку, то в його звивинах ви побачили б відбитки дідових пальців. Він торкнувся мене своєю рукою. Я уже казав, він був скульптор. “Ненавиджу римлянина на ймення Статус-Кво[29], - говорив він мені. - Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою - його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя. До дідька! - казав він. - Струсони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю!”