Вирвані сторінки з автобіографії

Дома я побачила, які дірки виїли воші у дитинки. А тут тепер мені в школу йти дальше, вересень минув, 2 місяці пропало! А як я тішилася, що війни вже немає і я піду в школу. Як я хотіла вчитися, Господи! Тягло мене до книжок, в 4 роки я вже читала молитвенник, Кобзар та інші, що тайком тато читав, і на день ховав у стодолі в житні снопи, що стояли в закутку, як сторожі тих книжок. Інакше не можна, якби жандарми узнали, що є в хаті Українська книжка - Боже борони!... Та була тяжка перепона до моєї школи: моя нога почала гнити, стала загроза гангрени. Тоді з фронту до лікарні прийшли два воєнні лікарі, главлікар Світенко та голов-хірург Бузенко. Отак і в гімнастерках були, а зверху халат. Мама возила мене на санях коником до школи у Вижницю, але то була мука, як я не могла сходами піднятися у клас... відвезли в лікарню. Якраз відкрилася лікарня, тобто, уже вичистили її, бо в коридорах внизу держали воєнних коней, було на метр гною. Я поступила під опіку цього хірурга Бузенка. Йшов консіліум, рубають ногу... Та хірург сказав: «Я беруся її лікувати». І він взявся. Дістав трофейне німецьке лікарство. Я перебувала в лікарні. Нога йшла на краще.

Я допомагала санітаркам прати бинти, що кип'ятили в попелі. Приносили з дому, також лужком з попелу мили постійно всі закуточки, двері, вікна, плитку підлоги, я допомагала, була там, як своя. Лікарня була переповнена пораненими солдатами, потерпілими цивільними. Мило чорне було тільки в операційній для хірургів. Дуже виразно пам'ятаю.

...Давно те все минуло, мало хто ще є з тих свідків. Ближиться 9-те травня. Для мене воно тривожне і зі сльозами на очах. А в мене сліз збільшилося, бо ще зовсім недавно, на протязі років, коло пам'ятника загиблих Героїв війни, ще стояла ціла шнур-лінія героїв, що повернулися в наше село, такі горді, в святковій одежі прикрашені нагородами, що виблискували на сонці... Ми співали їм пісні-подяки, посвяти.