Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Наталя побачила його нехитрий маневр і зауважила:
— Декабристи працювали у сибірських копальнях і не соромилися своїх мозолів.
— Якби я був хоч трохи схожий на декабристів! Вони свідомо йшли на смерть заради ідеалів…
— А ти подумай, любий: іноді на смерть легше піти, знаючи, що на тебе дивляться сотні очей, ніж приректи себе на брудну чорну роботу.
— Толстой орав землю й не соромився цього, маєш рацію.
— Толстой був один на всю Росію. Толстой міг учинити все, крім підлоти. Можна бути неправим, але чесним перед собою. — Наталя допила мадеру, з’їла тістечко, акуратно витерла підмальовані для “Континенталя” губи й заявила: — Знаєш, мені чомусь розхотілося сидіти тут. Підемо в парк?
— З величезним задоволенням, — не роздумуючи відгукнувся Олег Данилович, бо і йому ресторанне повітря тепер видавалося задушливим.
32
Зранку Фрося збігала на базар, потім порпалася на грядках. Сергій сьогодні вдома не обідав, були полкові навчання, і Фрося, перекусивши нашвидку, прилягла на канапі. Не помітила, як задрімала. Легкий сон зморив її. Начебто спала, а може, й не спала, видівся їй світлий день на лісовій галявині поміж беріз, осінь уже позолотила листя, й це золото сяяло на тлі синього, темнуватого, але все ще прозорого неба.
Фрося лежала горілиць у траві. На галявині, хоч уже почалася осінь, цвіли сині дзвіночки й великі ромашки, дзвіночки видзвонювали якусь золотисто-блакитну мелодію, Фрося чомусь не чула, а бачила цю мелодію, точно таку, як золотаве березове листя у безкінечному небесному просторі. Мелодія нараз підхопила Фросю й понесла над лісом: вона напевне знала, що зробилася невагомою й летить, і це сповнило її досі незнаним блаженством — вперше в житті побачила світ з висоти пташиного польоту.
Фросі захотілося співати, вона знала, яку пісню має співати, слова пам’ятала й повторювала їх — “я б землю покинув і в небо злітав…” — та мелодію забула, точніше, все навколо заглушила музика синіх дзвіночків — урочиста й величава.
Зненацька музика стихла, Фрося знову лежала серед квітів, тільки тепер були ромашки й волошки, дивовижне поєднання білого, синього й жовтого кольорів; Фрося плела з квітів вінок, потім сіла і вбралася в нього, завмерла, як лісова мавка, й слухала дихання лісу.
Потім почула голоси: розмовляли чоловіки, й один голос був батьків.
— Давай, хлопче, — сказав батько, — не зволікай, скачи швидше, аби не запізнитися.
Фросі було важко розлучатися з чудовим, як казка, сном, але вона вже прокинулася і сіла на канапі. Розмовляли в сусідній кімнаті — батько напучував хлопця, з яким приїхав позавчора після своїх звичних мандрів по селах. Фрося згадала того хлопця: симпатичний, веснянкуватий, у синій сатиновій сорочці й свитці домотканого сукна.
— Отже, — вів далі батько, — шуруй до ресторану, там у сараї стоїть моя бідарка, запрягай — і до Ситовки. У Ситовці пересядеш на свого коня — й верхи до Іванополя, жени жеребця наметом, аби потрапити на місце до третьої. Не пізніше третьої. Передаси отаманові: все, як і домовлялися: Тимченко виводить ескадрон, Варивода повірив йому й червоноармійці вже сідлають коней. За чверть години приїдуть сюди за мною, і я поведу ескадрон до Іванополя, засідка за селом, отаман усе знає, жодних змін, так і скажеш.
— Зрозумів, — одповів хлопець.
— То чого стоїш?
Грюкнули двері, а Фрося все ще сиділа — розгублена. Нарешті збагнула: її батько зараз поведе ескадрон на Іванопіль, а там — отаманова засідка. Десь за Іванополем, а ескадрон очолить Сергій. Отже, засідка…
Фрося скрушно опустила руки: не може такого бути… Проте чула на власні вуха: засідка за Іванополем…
Зіскочила з канапи, розчахнула двері до сусідньої кімнати. Батько одягав теплу куртку, розгублено озирнувся на Фросю.
— Ти? — тільки й спромігся запитати. — Звідки?
— Я все чула, тату. Ви поведете Сергія у засідку!
— Чула дзвін, та не знаєш де він… — зневажливо одповів батько, та очі відвів.
— Ні, тату, я все зрозуміла — Сергія не пущу й все йому розповім.
Іван Іванович ступив до дочки, загрозливо підвів руку.
— Ти! — вигукнув. — Помовч! Я тебе викохав, а ти — проти рідного батька?