Останній заколот
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Ненависть #2
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Радянський письменник”
- ISBN: 5-333-00260-6
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Останній заколот». Краткое содержание книги:
Від Пирогівської до театру якраз десять хвилин, і Олекса не запізнився. Ляля затрималася лише хвилин на п’ять — вислизнула із службового ходу, і Яковлєв розцвів од задоволення: висока, трохи схожа на циганку, очі, як зірки, золоті висюльки у вухах і яскраво підмальовані чуттєві губи. Точена шия, високі, але не дуже повні груди, стрункі довгі ніжки в чорних лакованих черевичках — і де тільки Ляля бере гроші на все це?
Яковлєв догадувався, що не тільки в нього, та що міг учинити? Таку жінку, як Ляля Підвойська, за нинішніх умов лише одному чоловікові утримати неможливо, вона хіба що по кишені товстому непманові, однак від непмана не залежить розподіл ролей у театрі…
Подумавши таке, Олекса зрозумів, що й тут він помилився. Зрештою, опасистий непман може підгодовувати того ж режисера Гриншпуна й ставити йому умови — воістину незбагненний людський мурашник і людські взаємини на цьому світі.
Біля “Континенталю” тупцював Швайковський. Довгий, худий, з довгим носом і довгими, мало не до колін руками, він був увесь якийсь виголоджений і нагадав Яковлєву худого й довгоногого хорта, тим паче, що Швайковський час од часу шморгав носом, немов принюхувався.
Жора, побачивши їх, посміхнувся й навіть спробував шаркнути перед Лялею ногою, але вилощений дженджур з нього явно не вийшов. Жора засоромився, заховав довгі ноги за спину й попрямував за Яковлєвим до чисто вимитих дзеркальних дверей, біля яких стовбичив бородатий швейцар із золотими галунами.
Боже мій, подумав скрушно Яковлєв, відшуміли революція та громадянська війна з їхніми жорстокостями, ось тут, зовсім поруч, у скверику, розстрілювали комісарів у шкірянках, потім комісари — золотопогонників, а навіщо? Все повернулося на круги своя, і настане час, коли він з Лялею під’їжджатиме до “Континенталю” на шикарному автомобілі, й швейцар вибігатиме на бруківку, аби відчинити їм дверцята.
Швейцар і зараз відчинив їм двері шанобливо, й зал зустрів їх електричним світлом, музикою і принадним запахом підсмаженого м’яса.
Вони розташувалися за зручним столиком у кутку, замовлення приймав офіціант у чорному сурдуті з метеликом на крохмальній сорочці, але меню було виписане каліграфічним почерком лише на двох аркушах не зовсім білого паперу, шампанського не було, і Ляля презирливо наморщила свого точеного носика. Проте Олекса не звернув на її вибрики уваги: дякуй богові, що є більш-менш пристойна кримська мадера й червоне вино типу бургундського, а вони із Швайковським не заперечують проти звичайної горілки, якщо під неї знайдуться оселедчик та мариновані грибочки. Грибочки знайшлися, крім того, офіціант приніс тонко нарізану шинку й справжні шпроти, шпротів Яковлєв не бачив уже біс його зна скільки, та й коштують, мабуть, біс його зна скільки — згадка про ресторанну дорожнечу штрикнула Олексу в серце, та лише на мить: останні роки навчили жити одним днем і цінувати саме цей день, бо завтрашнього могло й не бути. Щоправда, саме тепер відкрилися якісь перспективи, з’явився якийсь твердий грунт під ногами — за це можна й випити…
Й вони випили по першій — навіть Ляля не відмовилася від чарки горілки. Олекса здогадувався, що саме так і станеться, знав він також, що до кінця вечора Ляля набереться вщент і доведеться брати візника до Пирогівської — що ж, кохання завжди вимагає жертв…
Оркестр заграв фокстрот, який тільки входив у моду, і Яковлєв з Лялею пішли до естради. Олекса бачив, як чоловіки озиралися на його партнершу, це якось підвищувало його самого — мужчина, який володіє такою жінкою, не може бути ординарним.
Танцювати фокстрот Яковлєв навчився в театрі, взагалі, вважав театр мало не академією інтелектуалів, і справді, гарний актор має знати все; музику, сучасну й класичну літературу, повинен танцювати, хоч трохи співати, не кажучи вже про вміння зазирнути в душу людини й розібратися в усіх її відтінках. Либонь, вони танцювали фокстрот чудово, бо навіть музиканти поплескали їм, і Олекса повернувся до столика як на крилах, ковзаючи недбалим поглядом по обличчях ресторанних завсідників. Скільки їх тут — найрізноманітніших… А головне — жодного пролетаря в запраній косоворотці. Білі сорочки й краватки на чоловіках, жінки при парадних зачісках і вечірніх туалетах, але нема вродливішої за Лялю — боже мій, аби ж вона тільки не коштувала так дорого!..
Раптом Яковлєв зачепився за чийсь уважний погляд. Автоматично відвів очі, ще не збагнувши, що це за чоловік, та відразу знову глипнув на нього й подивувався, що не впізнав першої ж миті. Точно, отой колишній царський полковник, здається, його прізвище Яновський, і поруч нього за столиком впівоберта до них з Лялею — Наталя.