Теорія літератури

Самчукова ідея «великої літератури» — не просто рецидив народницького пафосу. Вона походила з певної естетичної системи, що не була ориґінально українською взагалі. Йдеться про німецькі ідеалістичні естетики XIX століття, які, у свою чергу, наснажувалися ідеями Фридриха Шилера та Вільгельма фон Гумбольдта. Зокрема, останній висунув ідеал універсальної історії та ідею національної індивідуальності, що розгортається й розкривається в історії, на фундаменті яких німецький філолог Ґервініус у 30—40-х роках минулого віку прагнув створити історію «високої літератури». Таку теоретичну мету ще більше загострив Ернст Роберт Курціус у монументальній праці «Європейська література і латинське середньовіччя», де визначав опозицію між творчістю й імітацією, відповідно, між «великою літературою» (Dichtung) і просто літературою. Відтак, на його погляд, існують твори, що належать своєму часові і з ним умирають, а також позачасові шедеври. Детальний критичний аналіз ідеалістичних естетик такого роду та їхнього спадку подає Ганс Роберт Яус у відомій праці «Літературна історія як виклик літературній теорії». Він, зокрема, зазначає: «Антагонізм між чистою літературою (Dichtung) і літературою, прив’язаною до часу, було подолано тільки тоді, коли під питанням опинилася ціла відповідна естетика й було визнано, що опозиція між творчістю й імітацією характеризує лише літературу гуманістичного періоду мистецтва, але не в змозі охопити модерну літературу чи навіть середньовічну літературу»[622].

Самчук найскоріше не усвідомлював походження своєї ідеї й не бачив її неадекватності своєму часові. Але його риторика нагадувала теорії столітньої давнини. Його «велика література» мала заторкувати сферу великих ідей, світоуявлень, філософії. Велич передбачала, з одного боку, позалітературну роль, місію, національне покликання художнього слова, з іншого — ідеальну літературну досконалість. Тому «велика література» не була тотожною літературі взагалі, а «велике мистецтво» відрізнялося від просто мистецтва.

Виступ Самчука справляє враження déjà vu в багатьох відношеннях. Як пам’ятаємо, ще Євшан любив помріяти про «велич» українського слова, а М. Рудницький 1918  р. оголосив, що настав час «багатої» літератури. Про велич соціалістичної літератури тільки за два довоєнні десятиліття було написано цілі бібліотеки. Самчукові здається, що він радикально відрізняється від своїх попередників саме вимогами високоякісної класичної досконалості слова. Йому та багатьом іншим його колеґам МУР бачився свого роду установою елітною, Олімпом, «золота брама» якого відкривалася далеко не перед кожним.

Висуваючи гасло «великої літератури», Самчук певною мірою передбачав, що національний реалізм його епопей стане її зразком. Тому він так роздратувався, коли його ідеї розвинув у надто конкретний спосіб Остап Грицай. У статті «Мала чи велика література?»[623] останній звернувся до колеґ з закликами, де визначив за пунктами, що робити, аби українська література стала «великою».