Безсоння
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4457-0
- Переводчик: К. Г. Борисенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Безсоння». Краткое содержание книги:
Популярні твори Стівена Кінга видають багатьма мовами — і перед вами український переклад роману «Безсоння».
Коли раптом приходить безсоння, здається, це скоро минеться. Та воно триває й триває, змушує страждати, розпалює лють і огортає туманом думки. Безсонні ночі сповнені кривавими видіннями, що дуже нагадують реальність. Для Ральфа Робертса це стало справжнім кошмаром, і він впевнений: ще трохи, і розум покине його…
— Забудь, я утомився від плачів за минулим. Залишимо це Біллу. Ходімо.
Ральф підвівся, взяв Луїзу під руку й повів її до виходу з парку.
Луїза ковзнула оком крізь юних мам, коли вони проходили повз майданчик для ігор. Ральф із радістю відволікся. Він скільки завгодно міг умовляти себе не поспішати з висновками, міг скільки завгодно нагадувати, що йому практично нічого не відомо про те, що відбувається з ним і Луїзою, щоб тішити себе якимись логічними висновками, але все одно не міг змиритися. Він серцем відчував правоту своїх умовиводів, — відчував, що, здолавши довгий шлях до сприйняття світу аур, його почуття й знання близькі до істини. «Не знаю, як двоє інших, але лікар № 3 — безумець… До того ж він збирає сувеніри. Збирає їх мов деякі божевільні, що колекціонували у В’єтнамі відрізані вуха своїх жертв».
Він ані секунди не сумнівався в тому, що невістка Луїзи, скоряючись диявольському імпульсу, схопила брильянтові сережки з китайської порцелянової таці й сховала їх у кишеню штанів. Але тепер вони були вже не в Дженет Чесс; зараз вона дорікає собі за те, що втратила їх, і гірко кається, що взагалі торкнулася сережок.
Ральф знав, що карлик зі скальпелем у руці носив панаму Мак-Ґоверна, навіть якщо Луїза й не впізнала її; разом вони бачили, як прибулець відібрав у Розалі шийну хустку. Підводячись із лави, Ральф зрозумів значення тих відблисків із мочок лисої істоти: це означало, що тепер сережки Луїзи належали лікареві № 3.
Крісло-гойдалка покійного містера Чесса стояло на витертому лінолеумі біля дверей чорного ходу. Луїза підвела до нього Ральфа й переконала «подихати повітрям». Ральф подумав, що він цілком упорається з таким приписом. Яскраве післяполудневе світло падало на його коліна, поки Ральф погойдувався, роздумуючи над тим, як швидко минув час. «Можливо, я заснув, — подумав він. — Можливо, я дотепер сплю й бачу все це уві сні». Він спостерігав за тим, як Луїза щось діставала із шафи, і вже за п’ять хвилин кухню почали наповнювати смачні запахи.
— Я ж говорила, що якось приготую тобі що-небудь, — сказала Луїза, додаючи в тарілку овочі й спеції. — Того дня, коли я годувала вас із Біллом спагетті з сиром. Пам’ятаєш?
— Звичайно, — посміхаючись, відповів Ральф.
— На веранді в коробці з-під молока є свіжий сидр — сидр завжди краще зберігається на вулиці. Принесеш? Гарні келихи в шафці над мийкою, мені доводиться підставляти стілець, щоб дістати їх. А ти можеш обійтися й без стільця, ти такий високий. Мабуть, шість і два дюйми?
— Шість і три. Хіба за останні десять років я усохнув на дюйм або два. Хребці сідають або щось таке. І не треба так клопотатися лише через мене. Справді.
Вона впритул дивилася на нього, уперши руки в боки; в одній руці була ложка, якою Луїза помішувала їжу. Її показну суворість зм’якшувала посмішка.
— Я сказала — гарні келихи, Ральфе Робертсе, а не найкращі.
— Саме так, мем, — посміхаючись, відповів він, потім додав: — Судячи із запаху, ти прекрасно пам’ятаєш, як треба готувати для чоловіків.
— Побачимо, як ти будеш їсти, — відповіла Луїза, але Ральфові здалося, що вона й так дуже задоволена, знову беручись за роботу.
Їжа була чудовою, і під час обіду вони не розмовляли про те, що сталося в парку. Апетит у Ральфа став нестійкий, частіше його й не було відтоді, як безсоння по-справжньому взялося за нього, але сьогодні він їв з великим задоволенням, запиваючи пряну печеню вже третім келихом яблучного сидру (і сподіваючись, що решту дня він не муситиме далеко відходити від туалету). Коли вони поїли, Луїза встала, підійшла до раковини й заходилася мити посуд. Вона відновила ту розмову так легко, немов це було відкладене на якийсь час в’язання.
— Що ти зробив зі мною? — запитала вона. — Що ти зробив для того, щоб знову повернути барви?
— Не знаю.
— У мене було відчуття, начебто я стояла на краю іншого світу, а коли ти прикрив мені руками очі, то немов уштовхнув мене в нього.
Він кивнув, пригадуючи, який вигляд мала Луїза в перші секунди після того, як він прибрав руки, — начебто вона щойно зняла сонцезахисні окуляри, вкриті цукровою пудрою.
— Я скорився чистому інстинкту. І ти права, це справді схоже на світ. Я сам думаю про це як про світ аур.
— Прекрасний світ, правда? Моторошний. Коли я вперше зіткнулася з ним — наприкінці липня чи на початку серпня, — то подумала, що божеволію, але навіть тоді він мені подобався. Я не могла не полюбити його.