Перетинаючи кордони
- Автор:
- Серия: Доля короля #1
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Перетинаючи кордони». Краткое содержание книги:
Від автора.
Якщо волею випадку вас перенесе в чарівний інший світ, де мешкають благородні королі, відважні лицарі і могутні маги, не варто думати, що ви потрапили в казку. Позбувшись, як вам здається, усіх старих проблем, ви негайно наживете нові. Коли вже у вас в минулому житті все було не як у людей, то чому ж тепер щось має змінитися? У милому казковому королівстві цих самих проблем - тільки вирішувати встигай, а пригоди самі знаходять тих, хто лінується їх шукати.
Замкнувши двері за співчуваючими поморцями, Саета підійшла до ліжка. Кантор відкрив очі і сів, немов цього тільки й чекав.
- Дай мені твої ліки, скоріше, - тремтячим голосом сказав він. - І ще побільше горілки. Інакше я зараз зійду з розуму.
- Горілки у нас немає... - злякалася Саета і простягнула йому заспокійливе.
Він схопив флакон і зробив повноцінний ковток.
- Зовсім ні?
- Зовсім. Води дати?
- Не треба... - Кантор похитав головою і щосили вчепився в край ліжка. - Я падаю... Саето, зроби що-небудь... Я бачив золоте павутиння... Я не розумію, що зі мною, мені страшно... Я падаю в Лабіринт... Будь ласка, зроби ж хоч що-небудь!
Саета в розгубленості дивилася, як він трясеться, то безпорадно бігаючи очима по кімнаті, то спрямовуючи на неї благальний, відчайдушний погляд. Яка ж Сила повинна бути у цієї проклятої відьми, щоб за кілька секунд перетворити сильного, відважного чоловіка в тремтячу руїну?
- Ну, хіба що ось це, - сказала вона і, наблизившись, з розмаху вдарила Кантора по обличчю з такою силою, що трохи зап'ясток не вивихнула. І тут же ще раз, по другій щоці. Він стрепенувся, закрив очі і сказав:
- Ще.
Саета зраділо продовжувала старанно лупити його по щоках, поки Кантор не сказав «вистачить».
- Ну як? - запитала вона, заглядаючи йому в очі. - Краще?
- Ох, Саето... - хитнув головою Кантор. - Дякую. Те що треба. Давай вийдемо на пару хвилин на вулицю.
- Навіщо? - підозріло запитала вона. Не вистачало тільки, щоб Кантор взяв і втік на пошуки цієї паскудної відьми, як часто робили не до кінця зачаровані жертви.
- Там холодно, - пояснив Кантор, піднімаючись. - Хочу постояти на морозі, подихати повітрям, в снігу повалятися... Щоб прийти до тями. Тільки обов'язково сходи разом зі мною. Я... - він зам'явся і розгублено подивився на неї. - Я боюся залишатися один. Дай мені руку.
- Підемо, горе ти моє... - зітхнула Саета. - Одягнися хоч.
- Не треба, - заперечив Кантор. - Чим холодніше, тим краще.
Вони спустилися по дерев'яних сходах на перший поверх і вийшли на високий ганок. Саета відразу ж заклякла - на вулиці дійсно був мороз, і повітря було настільки сухе і колюче що ним навіть важко було дихати. Кантор цього ніби не помічав. Він закрив очі і кілька разів вдихнув на повні груди, зачерпнув пригорщу снігу і опустив у нього обличчя.
- Добре! - блаженно примружився він і став розстібати камзол.
- Ти що робиш? - схопилася Саета. - Застудитися хочеш?
- Краще застудитися, ніж з’їхати з глузду, - резонно зауважив Кантор, скинув камзол і, легко перестрибнувши через перила ганку, пірнув у замет. Саета подумала, що тут, мабуть, у наявності і те й інше. Тільки захворіє він завтра, а з глузду вже з’їхав. Цей поморський сніг в руках неможливо тримати, пальці відмерзають, а він в нього весь занурився... Це в своєму розумі треба бути, щоб такі речі робити? Вона перехилилася через перила і крикнула:
- Вилазь! Зараз же вилазь! Підхопиш лихоманку, звалишся, як ти працювати зможеш? А поки будеш хворіти, вона знову втече, і будемо за нею ганятися, поки не постаріємо.
Кантор вибрався із замету і піднявся на ганок, на ходу витираючи обличчя снігом.
- Не бійся, - сказав він. - Не застуджуся. Я навіть в ополонці купався колись, і нічого.
- Що таке «ополонка»? - зітхнула Саета. - Якась місцева річка?
Кантор посміхнувся і пояснив.
- А що, там дійсно можна купатися? Холодно ж, - знизала плечима Саета.
- Можна, - кивнув Кантор. - Гаразд, підемо назад. Я вже в порядку. Ще горілки вип'ю, і все буде прекрасно.
- Так нема горілки, - нагадала Саета.
- Тут на першому поверсі є трактир.
Купивши горілки і змінивши мокрий від снігу одяг, Кантор насамперед випив, потім, як зазвичай, ліг на живіт поперек ліжка, поставив перед собою на стілець пляшку і закурив. Він майже повністю оговтався, і тільки по тому, як часто і нервово він затягується, можна було здогадатися про це «майже».
- Ну, розповідай, - сказала Саета, налила собі теж і присіла до столу. - Що трапилося? І як це було?
- Я зрозумів, як вона це робить, - сказав Кантор. - Навіть бачив золоте павутиння, щоб вона провалилася. Вона просто дивиться. Так діє її погляд. До неї треба підходити ззаду і... не знаю... очі зав'язувати, чи що... Щоб не дивилася. І руки зв'язувати обов'язково, хто знає як вона ще чаклувати вміє. Ну і, само собою, нашийник.
- А як ти побачив павутиння? Ти вмієш бачити?
- Іноді, - ухильно відповів він. - Сьогодні я його бачив дуже чітко. Як воно виникає і летить.
- Якщо бачив, як же ти до нього вліз? Чого тобі на місці не стоялося? Воно б пролетіло повз.
- І накрила б Симеона.
- Ну і що? Тобі так необхідно було товариство цього князя, що ти закрив його собою? Як ти додумався? Ти міг загубити всю операцію... Ти ж професіонал!