Звіяні вітром. Кн. 2

Злість і заразом розчарування шарпали Скарлет. Бо віднедавна вона вже носилася з думкою знову позичити у Рета грошей, щоб купити ділянку в діловій частині міста й побудувати там лісосклад.

— Обійдуся й без ваших грошей! — кинула вона йому.— Мені дає непоганий прибуток тартак Джонні Геллегера, відтоді як я перестала наймати вільних негрів, дещо я маю з тих коштів, які даю під заставу, ну, й чорнюки у крамниці теж залишають Френкові скількись там готівки.

— Так і є, як я чув. Добре ж ви навчилися обдирати людей темних і безпорадних, удів і сиріт! Але коли вже цупити, Скарлет, то чом не в багатих і дужих, а в убогих і немічних? Адже від часів Робін Гуда й до наших днів окрадати саме багатих вважається вельми моральним.

— Тому що,— відрубала Скарлет,—«цупити», кажучи вашим словом, далеко легше й безпечніше в убогих.

Рет на весь рот засміявся безгучним сміхом, аж плечі у нього заходили.

— А з вас таки викінчена негідниця, Скарлет!

Негідниця! Як не дивно, а це слово боляче її шпигонуло.

І зовсім вона не негідниця,— обурилась подумки Скарлет. Принаймні не хотіла нею бути. Вона хотіла бути справжньою дамою. На хвильку Скарлет вернулася думками на кілька років назад і побачила свою матір, почула, як прошурхотіла вона спідницями, як долинув слабкий аромат вербени — материні маленькі руки були невтомні, коли йшлося про допомогу іншим, і за це її любили й шанували, перед нею схилялися. І раптом Скарлет зробилось якось бридко на душі.

— Якщо ви прагнете допекти мені, то не варто,— втомлено мовила вона.— Я й сама знаю, що я не... не така перебірлива у засобах, якою мала б бути. І не така добра й зичлива, якою мене виховували. Але це вже від мене не залежить, Рете. Їй-богу. Та й що було б, якби я повелась інакше? Що сталося б зі мною, з Вейдом, з Тарою і всіма нами, якби я показала себе слабодухою, коли той янкі забрів у Тару? Мені треба було б бути... та ні, не хочу думати про це. А коли Джонас Вілкерсон намислив відібрати у нас домівку, і я була б... добра й перебірлива в засобах? Де ми всі опинилися б тепер? І якби я була простакувата й лагідна і не напосідала на Френка за ті борги, ми б... та що там казати. Може, я й негідниця, але я, Рете, не завжди нею буду. А всі ці роки — та ще й тепер — як інакше я могла повестися? Хіба був у мене якийсь вибір? Я так наче силкуюся веслувати у тяжко навантаженому човні серед шторму. Щоб утриматись на плаву, я мусила подолати стільки труднощів, що не могла забивати собі голову всілякими дрібницями, без яких легко можна обійтись,— добрими манерами і... і всяким таким іншим. Я страшно боялася, щоб човен не перекинувся, і тому повикидала за борт усе, що здавалось менш вартим.

— Гордощі, і честь, і правдивість, і цнотливість, і милосердя,— похмуро перелічив він.— Ви маєте рацію, Скарлет. Ці речі нічого не варті, коли човен тоне. Але озирніться навколо на своїх друзів. Вони або щасливо дісталися берега з усім цим вантажем, або йдуть на дно з високо піднесеними стягами.