Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Звіяні вітром. Кн. 2
Звіяні вітром. Кн. 2 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Звіяні вітром. Кн. 2

Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн. 2». Краткое содержание книги:

Всесвітньовідомий і єдиний твір американської письменниці Маргарет Мітчелл (1900—1949) «Звіяні вітром» (1936) — це напрочуд мальовнича панорама Півдня США в один з найскладніших періодів життя країни: дія відбувається під час Громадянської війни (1861—1865) та повоєнної Реконструкції.
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
До книги входять IV та V частини роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром».
1 ... 126 127 128 129 130 131 132 133 134 ... 267
Перейти на страницу:

— І зовсім я цього не думаю! — запально скрикнула вона.— Просто я не розумію, чому ви так люто ненавидите Ешлі, і це єдине пояснення, яке спадає мені на думку.

— Ну то придумайте якесь інше, моя мила чарівнице, бо таке пояснення хибне. А щодо моєї ненависті до Ешлі... Я ані ненавиджу його, ані люблю. Власне, єдине моє почуття до нього й до таких, як він,— жалощі.

— Жалощі?

— Атож, і ще дрібка зневаги. А тепер можете набурмоситись, мов індичка, і заявити, що він вартий тисячі таких пройдисвітів, як я, і хто мені дав право відчувати до нього жалощі чи там зневагу? А коли ви тропіки охолонете, я поясню вам, що маю на увазі, коли це вас цікавить.

— Ні, це мене не цікавить.

— Але я однаково вам поясню, бо не можу примиритися з думкою, щоб ви леліяли таку приємну для вас оману відносно моїх ревнощів. Жалощі до нього я відчуваю тому, що він мав би вмерти, а він не вмер. А зневагу тому, що він не знає, куди приткнути себе тепер, коли його світ розвіявся з димом.

Щось було в цьому знайоме. Їй тьмяно пригадувалося, що подібні слова вона вже чула, тільки не пам’ятає, коли й де. Але вона й не пробувала напружити пам’ять, бо вся клекотіла від люті.

— По-вашому, всі порядні люди на Півдні мали б уже бути небіжчиками!

— Якби змога, щоб сталося по-їхньому, то такі люди, я ж Ешлі, і справді воліли б стати небіжчиками. Щоб лежати в землі, а над ними щоб були рівненькі кам’яні плити з вибитими написами: «Тут лежить воїн Конфедерації, ще поліг за Вітчизну», або «Dulce et decorum est...»[17], або ще з якоюсь модною епітафією.

— Не розумію чому.

— Ви ніколи не розумієте, аж поки це не напишуть отакенними літерами й не підсунуть вам під ніс, правда? Якби вони були небіжчики, всі їхні клопоти скінчилися б, і їм не треба було б сушити голови над проблемами, які неможливо розв’язати. Більше того: їхні нащадки пишалися б ними впродовж безлічі поколінь. І ще я чув, що небіжчики — щасливі. А ось Ешлі Вілкс, гадаєте, щасливий?

— Ну, звичайно...— почала вона, але раптом пригадала, який вираз останнім часом був в очах Ешлі, і не договорила.

— Чи ж він щасливий, або Г’ю Елсінг, або доктор Мід? А мій батько а чи ваш — хіба вони були щасливі?

— Ну, може, не такі вже й щасливі, адже вони втратили всі свої статки.

Він засміявся.

— Не в тім річ, що вони втратили статки, моя крихітко. Річ у тім, що вони втратили свій світ, той самий, в якому виросли. Вони мов риба, яку витягли з води, або коти, в яких замість лап з’явилися крила. Їх виховувано людьми певного типу, для виконання певних обов’язків на цілком певних щаблях у громаді. А цей тип людей, ці обов’язки, ці щаблі назавжди відійшли у минуле, коли генерал Лі став під Аломатоксом. Ой Скарлет, облиште цей дурнуватий вигляд! Ну що тепер Ешлі Вілксові робити, коли його домівка пропала, плантацію забрали за податки, а благородні джентльмени йдуть на ринку по двадцять душ на один цент? Чи ж здатен він працювати головою або руками? Закладаюся, що ви весь час зазнаєте збитків, відколи поставили його заправляти тартаком.

— А отже й неправда!

— Дуже приємно це чути. А ви дозволите мені глянути на вашу бухгалтерію якось у неділю ввечері, коли у вас буде вільніше з часом?

— Та йдіть ви під три чорти, і не тільки тоді, коли у вас вільніше з часом! Хоч би навіть і зараз, щоб я вас більше не бачила.

— Моя крихітко, я вже бував у чортів, і у них страшенно нудно. І я не вернуся туди навіть задля того, щоб вам догодити... Ви взяли в мене гроші, коли гостро потребували їх, і вони пішли у вас на діло. У нас була домовленість щодо того, як ці гроші мають бути використані, і цю домовленість ви порушили. Запам’ятайте одне, моя люба ошуканко, надійде час, коли вам знову захочеться позичити у мене грошей. І захочеться дістати ці гроші під неймовірно низький відсоток, щоб придбати собі більше тартаків, більше мулів, набудувати більше салунів. Але вам не бачити цих грошей, як своїх вух.

— Коли мені знадобляться гроші, я позичу їх у банку, тож красно дякую,— холодно відказала вона, хоч груди її аж ходили від ледь стримуваної люті.

— Невже? Ану-но спробуйте. В моїх руках значна частка акцій банку.

— Справді?

— Справді. Добропорядні підприємства також входять до кола моїх зацікавлень.

— Але на одному банку світ не зійшовся.

— Банків справді чимало. А я вже докладу зусиль, щоб ви побігали по них і таки не дістали ні цента. Тож доведеться вам звертатись до лихварів-саквояжників.

вернуться

17

«Почесно й любо (вмерти за рідний край)» (латин.) — цитата з Горація.

1 ... 126 127 128 129 130 131 132 133 134 ... 267
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)