Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Гено, ми заблудилися.
Ці слова приголомшили Гену. Хриплим і глухим голосом він перепитав:
— Невже ж таки заблудилися?
— Це правда. Я не знаю, де вихід.
— А що ж ми будемо робити?
— Як що? Будемо шукати виходу. Тільки ти не бійся. Виберемось.
Але тепер уже ніякі слова, ніякі запевнення до Гени не доходили. Страх скував усе його тіло й мозок. Ноги підломилися. Він важко сів на землю й заплакав.
— Та хоч не плач ти, комахо нещасна, і так гірко! — роздратовано сказав Сашко. — Що допоможуть твої сльози? Вставай, ходімо далі.
— Я не піду, нікуди не піду. Ми ще дужче заблудимось, — говорив крізь сльози Гена.
— Ну, коли так, то сиди. Я сам піду, — рішуче промовив Сашко і, справді, зробив крок убік.
Цього було досить, щоб Гена схопився на ноги.
— Ні, ні, не лишай мене самого.
І вони знову пішли. Гена схлипував, але плентався за Сашком, хоч таки справді відчував величезну втому.
Сашко розумів, що Гені важче, ніж йому, розумів, що треба було б добре спочити, пожувати хліба (бо і в самого вже живіт підтягло), напитися водички, але йому шкода було витрачати на все це й хвилину часу. Він уже не міг сказати певно, що надворі: вечір, ніч чи, може, ранок. Якщо вже зайшла ніч, то гіршого й бути не може. Повернеться з роботи мама, ждатиме його, розпитуватиме, куди пішов. І як же вона хвилюватиметься, бідолашна! Та хіба тільки його мама? А Генині батьки!.. Що з ними буде?..
— Ану, чекай, — обізвався Сашко. Він витяг з кишені тепер таку дорогоцінну, як найбільший скарб, свічечку, запалив її і оглянувся довкола. Туди й сюди тяглася безкінечна печера. В кам'яній стіні темніла велика ніша, видно, вона була видовбана колись людськими руками. Біля входу до ніші на стіні білою фарбою було написано:
«Нашого народу фашисти ніколи не переможуть! Смерть фашистському звіру, хай живе радянський народ!»
Були ще написи, зроблені фарбою і видовбані чимось гострим. Але Сашко вже не читав їх, а радісно вигукнув:
— От бачиш! Тут жили партизани. Значить, вихід десь недалеко. Зараз посидимо, поїмо трохи і — далі.
Почувши це, Гена пожвавішав.
— Мені так їсти хочеться, що аж в животі бурчить. Я тільки мовчу, — сказав він.
— І правильно робиш, що мовчиш, — похвалив його Сашко. — Хліба в нас мало, тож треба економити.
Він відламав Гені більший шматок, а собі менший ї погасив свічку.
— Можна і в темряві їсти, мимо рота не понесемо, а свічку шкода.
Вони мовчки й зосереджено жували хліб. Такого смачного хліба Гена ще ніколи не їв. Він добре бачив, що Сашко дав йому більший шматочок, але все ж був незадоволенні! з того, що решту хліба Сашко заховав у кишеню.
«Навіщо його ховати? — думав Гена. — Наїлися б раз, і добре! А то, як іти, так «швидше, швидше», а як поїсти, то не дає вдосталь…»
Гена раніше ум'яв свою порцію і тепер сидів та з заздрістю слухав, як плямкає губами Сашко.
— На, води ковтни, — подав Сашко пляшку. — Тільки небагато.
Гена випив, зітхнув. Йому захотілося спати, але він боявся сказати про це Сашкові, Знову лаятиме. Але Сашко ніби вгадав його бажання.
— А тепер давай просто так посидимо. Схиляйся на мене, буде зручніше й тепліше. Тільки їжачка не придави.
Гена схилився, заплющив очі і швидко почав засинати. Йому здалося, що в головах у нього не Сашкове плече, а м'яка подушка, і що він не в катакомбах, а в своїй затишній кімнаті… Раптом йому примарилось, що він чує тиху музику з радіоприймача, і несподівано народилася думка: «От і добре, що я вже дома, що ця подорож так щасливо закінчилась». Потім йому почало снитися, що він п'є тепле смачне молоко… І зненацька всі видіння зникли. Гена заснув міцно, як сплять натомлені люди.
А Сашкові спати зовсім не хотілося. Хлопець знову й знову намагався по різних прикметах визначити, куди треба йти, щоб знайти вихід з катакомб.
Може, він з Геною йде невірно? Може, вони заглиблюються в лабіринти все дужче й дужче?.. Звісно, й це може бути. То що ж його робити?.. Ну, хоч би яка-небудь десь міточка чи вказівка була!..
Потім Сашко згадав про свого вчителя, Федора Семеновича. З ним би не заблудилися. Він швидко знайшов би звідси дорогу. Та чи треба про це мріяти? Все одно марно. Вчитель, звичайно, й не знає про те, що хлопці потрапили в таке тяжке становище.