Сповідь суперниці

— Відпусти Гіту, Хорсо.

— Це якщо я визнаю за потрібне. Агов, спокійно, спокійно, Едгаре. Стій, де стоїш.

Я відчула, як вістря кинджала Хорси вперлося мені в горло. Від страху примружилася.

А голос Хорси звучав на диво спокійно.

— Зараз ти вийдеш звідси, Едгаре, й звелиш людям короля забиратися. Інакше, присягаюся всіма чортами пекла, я особисто переріжу горло твоїй хвойді. Або ще краще — ми розпоремо її черево та подивимося, кого носить від тебе. Ти сам зможеш визначити, кого їй зробив, коли ми викинемо цей скривавлений згусток на сніг. І…

Він більше нічого не сказав. І рука з кинджалом більше не манячіла в мене перед очима, пальці, що тримали мене за волосся, розтислися. Тіло Хорси важко впало до моїх ніг.

— Хорса з Фелінга завжди був надто запальний, — спокійно мовив товстун Бранд і відкинув камінь, яким оглушив його. — Пробач, Едгаре.

У мене підгиналися ноги. Щоб устояти, я мимоволі зробила крок уперед. І миттю опинилася в Едгарових обіймах.

Це було як диво. Він обіймав мене, обіймав сильно, але й так дбайливо… І хмеліючи від щастя, я забула про всі страхи, блаженно схилила голову на хутро до його плеча. Найнадійніші, найлагідніші руки на світі обіймали мене. Едгар ніжно потерся щокою об моє волосся. Я чула його тремтяче дихання зовсім близько, розрізняла швидкі удари його серця.

— Рідна моя. Чому? Як же ти могла, навіщо чаїлася від мене стільки часу?

Я поволі розплющила очі, повертаючись у реальний світ.

— Яке це має значення? У тебе ж є дружина.

Я таки розімкнула руки, що обіймали мене.

Зуміла подивитися йому в обличчя.

— Я не була з бунтівниками, сере. Просто привела до них Ральфа, щоб пояснити все. Ральф де Бріяр допоможе вам залагодити цю справу.

Едгар мав такий вигляд, що я не була впевнена, чи зрозумів він мене. Але, мабуть, таки зрозумів. І коли я відійшла, заговорив із саксами вже спокійно. Я помітила, як вони почали поодинці виходити. Винесли й Хорсу.

Я сіла, відвернулась до стіни. Поряд була тільки Елдра. Але вона відступила, коли наблизився граф. Він теж сів поряд. Це було нестерпно.

— Іди, Едгаре.

Він скорився. А я розплакалася. Мені було зле, знову заболіло в попереку. Так, заплакана, я й вийшла надвір. Мружачись від сліпучого на морозяному сонці снігу, не дивлячись ні на кого, дійшла до нош.

Утред допоміг мені залізти в них. Я була, як міх із борошном, — важка, неповоротка. Я хотіла додому. Елдра влаштувалася поряд зі мною, обійняла, і я могла всмак виплакатися на її грудях. Потім крізь схлипування запитала, як залагодилися її справи з Альріком. Виявляється, вона таки зізналася йому. Між ними не може бути таємниць — так вирішила вона. Альрік сказав, що дитя не повинне страждати, але він сподіватиметься, що дитина від нього. Я ж подумала: все одно дарма вона розкрила таємницю. Звісно, чоловік кохає її, проте на її дитині цілісіньке життя лежатиме тавро підозри. І ще я здивувалася, наскільки цинічною стала за цей час.