Сповідь суперниці
- Автор: Вилар Симона
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-11-1
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Сповідь суперниці». Краткое содержание книги:
Новий роман уже добре відомої читачам Сімони Вілар — це історія двох непримиренних суперниць, які домагаються одного лицаря. Ситуація більш ніж драматична, оскільки й лицар, як ніхто, гідний кохання, й обидві красуні варті неабиякої уваги. Тут уже пахне трагедією. Котра піде з поля бою, котра вистоїть? Переживання читача нагадують мінливі емоції уболівальників під час яскравого спортивного видовища. Справді, чи є на світі гра, захопливіша за любовні турніри?
Повірте, шановні читачі, перш ніж ви дізнаєтеся ім’я переможниці в боротьбі за кохання, вам гарантовані неймовірні переживання, адже в цій книжці знайдете все: й життя, і сльози, і любов…
Утред пояснив, що бунтівники сховалися за річкою Нар, там де починалися хащі старого соснового бору, який тягся до самого узбережжя на півночі графства. Місця там глухі, й сакси сховалися в хащі, в руїнах вілли ще римських часів. До того місця було близько двадцяти миль, і це засмучувало Утреда. Він час від часу наздоганяв мої ноші, цікавився, як почуваюся. Ну, чисто дбайлива нянька. А я лежала, загорнута в теплі кожухи, скулена, мов равлик у черепашці, похитування нош навіть заспокоювало мене. А стан Ральфа мені не подобався. Чула раз у раз його кашель. В дорогу я передбачливо узяла міха з вином, і зараз віддала його Ральфу, щоби пив для підтримання сил. Одного разу я відсунула фіранку й побачила, як він ділиться вином із Утредом. Він таки добра людина, цей молодий француз. Утред теж так вважав. Я чула, як вони інколи перемовлялися, Утред допомагав ще кволому Ральфу на важких переходах, вів його коня за вуздечку.
Над ранок так похолоднішало, що я вже не насмілювалася підіймати фіранки. Навіть тепле овече хутро не рятувало, в мене мерзли ноги й чомусь дуже боліла спина. Але я зачула голос Утреда, який доволі брутально розмовляв із кимось, і таки визирнула. Вже розвиднялося. Навколо пахло хвоєю, ми зупинилися в густому сосновому лісі. Я побачила Утреда й воїнів, які перепинили шлях, отже, було вже близько.
Вартові змусили відстати моїх супровідників, узяли першого поні за вуздечку й повели. Слідом їхали тільки Ральф і Утред. Утред сказав, що тут дозори на кожному кроці, але протягом подальшого шляху ми нікого не зустріли. Я чула, як один із провідників щось незадоволено говорив з цього приводу, але його приятель пробурчав, що, мовляв, вони виявилися найвідданішими псами, а решта просто поховалися від холоду.
Холоднеча справді була страшна. Повітря кололо щоки, сніг голосно рипів. З темряви лісу долинув якийсь звук — чи то людський зойк, чи рикання звіра. Він збентежив наших проводирів, але я не звернула уваги. Величезний напівзасипаний снігом куб старої вілли з обваленими зубцями постав просто перед нами. Я бачила пролом у стіні, який слугував за вхід, нині від холоду завішений хутром. Я пройшла під нього й насилу розрізнила в напівтемряві сходи, що вели вниз.
Варта і Утред залишилися зовні, але Ральф узяв мене за руку й почав спускатися. Попереду заманячів отвір низької арки. Вхід під нею був напівзавалений купою каміння. Перебираючись через неї, я мало не застогнала, так мені схопило поперек. Спочатку нічого не могла розгледіти у півмороку: посеред приміщення ледь жевріла тільки купа вугілля. Нарешті хтось запалив смолоскип, і я побачила сонних людей, які лежали покотом, хто де. Кроку не можна було ступити, щоб когось не зачепити.
Але моя несподівана поява швидко всіх побудила. Хтось підкинув полін у вогнище. Я закашлялася від диму. Господи, як вони дихали тут?
Серед людей, що обступили мене, побачила кілька знайомих облич. Упізнала сите Брандове обличчя. На чолі в нього була сажа, волосся скуйовджене, дивився він з подивом‘.
— Сили небесні! Гіто Вейк, невже ви здолали такий шлях? Та ще й у вашому стані! Навіщо, заради всього святого?
Вони з’юрмилися довкола, а я першої миті так зле почувалася в цьому застояному повітрі та диму, що й слова не могла вимовити.
Розштовхуючи решту, наперед вийшов Хорса.
— Оце так, повія Едгарова з’явилася! Що, прийшла за свого спокусника благати, чи здумала тут народжувати?
Він засміявся, хтось приєднався до нього.
І тут звідкілясь із-за спин вискочила Елдра. Така сама брудна, як і всі, розпатлана, але, на власний подив, я побачила сокиру в неї за поясом. Вона нагримала на тих, хто сміявся, всадовила мене на виступ стіни.
— Ви що, не розумієте? Лише крайня потреба могла змусити леді Гіту вирушити в дорогу в її стані! — гнівно казала вона й навіть розштовхувала саксів, які юрмилися біля нас.
Я постаралася говорити, якомога впевненіше. Сказала, що люди короля Генріха рано чи пізно викурять їх звідси, як мисливці викурюють борсуків із нір. Проте в бунтівників ще залишається надія на мирне розв’язання конфлікту. У розпалюванні заколоту нема провини саксів, його розпочали нормандські лицарі графині Бертради, й у мене є свідок, який може підтвердити мої слова. Причому, він готовий зробити це не тільки перед саксами, але й у присутності посланців короля. Тому їм краще все-таки поїхати в Гронвуд, як їм пропонував ерл Едгар, і лише так цей заколот обійдеться без фатальних наслідків.