Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
— Хто ти, чужинцю, що відважився звести очі на доньку нашого могутнього царя, велику царівну, коли вона купається? — запитав один з них.
— Ти дорого заплатиш за це. Очі, що бачили тіло царівни, не повинні більше бачити, як сходить сонце, — провадив другий.
— Благаю, відпустіть мене! — заплакав Н’Дретса. — Я зовсім не хотів турбувати велику царівну.
У цей час до них підійшли одягнені жінки. Одна з них була така гарна на вроду, що Н’Дретса заплющив очі, аби не дивитися. Красуня мовила до нього:
— Не бійся, чужинцю. Ніхто не заподіє тобі зла. Мене звуть Дена. Я — єдина донька царя цієї країни. Ти саме та людина, яку надіслала мені доля. Моя покійна годувальниця казала, що мій наречений прийде до мене у сні. Тому я відмовила принцам з далеких країн і великому Господарю Лісу, що сватався до мене. В одному із снів, коли великий Дух Марева схилився наді мною, я побачила людину на великій рибині. Вони пливли по Великій Ріці. Чоловік на рибині наблизився до мене і поцілував. У нього було твоє обличчя. Я зрозуміла, що мій час настав. Мій наречений — це ти!
І Н’Дретса зрозумів, про який скарб казала йому рибина.
Після царевої смерті Н’Дретса і його дружина Дена стали правити країною. Вони жили дуже довго і в них було багато дітей.
Одного вечора, прогулюючись удвох понад берегом Великої Ріки, вони зникли і ніколи вже не повернулися. Старі люди кажуть, що коли місяць уповні і на тихій поверхні віддзеркалюються зірки, посеред небозводу можна побачити обриси жінки та чоловіка…
ТІДІАН
Малійська народна казка
Жила колись дівчина на ймення Тідіан, у якої померла мати. А мачуха змушувала її робити найважчу роботу: товкти просо, носити воду, збирати хмиз, прати білизну, варити обід — і отак щодня!
Напередодні свята дівчатам звичай велить робити зачіски. От надійшло якесь там свято, Тідіан і питає мачухи:
— Мамо, завтра мої подруги йдуть виплітати кіски, можна, і я з ними піду до перукарки?
А мачуха собі міркує, що б його вигадати, аби падчірку не пустити, але так, щоб люди потім не казали, яка вона зла, от вона й придумала.
— Підеш, — каже, — як поробиш удома всю роботу!
Другого ранку, як тільки розвиднілося, прийшли дівчата до Тідіан, а та вибачається:
— Мені треба спершу всю роботу в хаті поробити, ви йдіть, а я вас наздожену. Тільки дорогу я знаю погано, тому, як дійдете до роздоріжжя, покладіть, будь ласка, гілку з листям поперек стежки, якою не треба йти.
Хатню роботу Тідіан скінчила, коли сонце вже височенько підбилося. Бігом кинулася вона доганяти подруг. Прибігла до роздоріжжя та й спинилася. Нещодавно зламана гілка лежала якраз поперек однієї з двох стежок. Але дівчата, сердиті на Тідіан за те, що вона вранці відмовилася йти разом з ними, вирішили покепкувати з неї і поклали гілку на стежку, якою пішли самі. Та вони не знали, що стежка, яку вказали Тідіан, вела до лігва змія.
Отак Тідіан вийшла просто до печери змія. Коли вона те помітила, було вже пізно. Вона почула грізне сичання і здригнулася. З очей змія неначе блискали блискавки.
— Ану кажи, хто дозволив тобі прийти до моєї домівки?
Дівчина переборола страх і відказала:
— Я не знала, що це твоя домівка. Подруги мене обдурили.
Змій трохи полагіднішав:
— Чого ж ти хочеш? Кажи!
Тідіан трохи оговталася й насмілилася сказати, що вона хотіла б усього-на-всього зробити зачіску до свята.
— Даруй мені мою помилку і відпусти!
А треба сказати, що, крім багато чого іншого, той змій умів чудово виплітати зачіски та ще й вплітав у кіски золоті й срібні нитки. Зрозумів змій, що Тідіан справді ошукали, й наказав їй підійти ближче:
— Я зроблю тебе найкращою серед усіх дівчат. Але гляди, нікому не кажи про мене; як скажеш, одразу й помреш.
Зробив змій дівчині зачіску, переплетену золотими і срібними нитками. Прощаючись, він дав їй стару шапку, щоб ніхто не бачив її розкішної зачіски:
— А тепер іди! Шапку знімеш аж тоді, як почнеться свято.
Тідіан повернулася до села. Побачили її подруги і ну глузувати з неї і з її старої шапки.
Настав вечір. Хлопці й дівчата, чекаючи початку танців, влаштували ігри на майдані.
Один хлопець став сміятися з Тідіан і зрештою здер із неї стару шапку. Тоді всі побачили, як засяяли кіски на голові дівчини, і дивом здивувалися: «Хто тебе так гарно причесав?»
Та хоч як допитувалися, Тідіан не захотіла сказати імені майстра.
Усе село, чоловіки, жінки й діти, збіглися дивитися на ту пречудову зачіску.