Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Бургундка прийняла подану їй руку, підняла шлейф. Рейневан, якого вже в'язали зброєносці, впивався в неї поглядом, сподіваючись, що вона озирнеться, що очима або рукою дасть йому знак. Що це лише виверт, гра, фортель, і що насправді все так, як і було, що ніщо між ними не змінилося. Він чекав на цей знак до останньої миті.
Не дочекався.
Останніми з намету вийшли ті, хто споглядав сцену, яка розігралася, якщо й не з гнівом, то з відразою. Сивоволосий Герман Цеттріц. Староста клодзький Пута з Частоловиць і Гоче Шафф — обоє з дружинами, вбраними в конусоподібні ажурні хеніни[361], зморшкуватий Лотар Герсдорф із Лужиці. І Болько Волошек, син опольського князя, дідич у Прудніку, пан на Глогувку. А надто останній, перш ніж вийшов, особливо уважно стежив за подіями з-під примружених повік.
Затрубили фанфари, натовп здійняв голосну овацію, герольд викрикнув своє «laissez les allеer» та «aux honneurs». Починався бугурт.
— Ходімо, — наказав армігер, якого маршал Боршніц призначив конвойним. — Не опирайся, хлопче.
— Не буду. Яка у вас вежа?
— Ти вперше? Хе, бачу, що вперше. Пристойна. Як для вежі.
Рейневан намагався не оглядатися, щоб надмірним збудженням не зрадити присутності Шарлея і Самсона, щодо яких він був упевнений, що вони спостерігають за ним, змішавшись із натовпом. Але Шарлей, що й казати, був усе-таки надто хитрим лисом, щоби дати себе помітити.
Зате його самого помітив хтось інший.
Вона змінила зачіску. Тоді, під Бжегом, у неї була груба коса, а тепер її солом'яне, розділене посередині голови волосся було заплетене в дві кіски, згорнуті на вухах равликами. На чолі вона мала золотий обруч, на собі — блакитну сукню без рукавів, а під сукнею — білу батистову сорочку, шемізу.
— Ясна панянко, — армігер кашлянув, почухав голову під шапкою. — Не можна… У мене будуть клопоти.
— Я хочу, — вона смішно закусила губку й тупнула, трохи по-дитячому, — перекинутися з ним кількома словами. Кілька слів, не більше. Не кажи про це нікому, і клопотів не матимеш. А тепер відвернися. І не підслуховуй.
— За що цього разу, Алькасине? — запитала вона, злегка примружуючи блакитні очі. — За що — у путах і під конвоєм? Дивись мені! Якщо скажеш, що за любов, я дуже розгніваюся.
— І все-таки, — зітхнув він, — це правда. Загалом.
— А конкретно?
— Через любов і через дурість.
— Ого! Тут тобі вже більше можна вірити! Але поясни, будь ласка.
— Якби не моя дурість, я зараз був би в Угорщині.
— Я, — вона глянула йому просто в очі, — однаково все знатиму. Усе. Кожну дрібницю. Але я не хотіла би побачити тебе на ешафоті.
— Я радий, що тебе тоді не наздогнали.
— У них не було шансів.
— Ясна панянко, — армігер обернувся, закашляв у кулак. — Будьте ж милосердною…
— Бувай, Алькасине…
— Бувай здорова, Ніколетто.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
— Знаєш, Рейневане, — сказав Генріх Гакеборн, — усі кажуть, що джерелом усіх нещасть, які валяться тобі на голову, усім злом і причиною твоєї нікчемної долі є та французка, Аделя Стерча.
Рейневан не відреагував на настільки новаторське твердження. Його свербіли крижі, а почухатися було ніяк неможливо, бо руки були зв'язані в зап'ястях і до того ж притиснуті до боків шкіряним ременем. Коні загону гупали копитами по вибоїстій дорозі. Стрільці сонно погойдувалися в сідлах.
Він просидів у вежі зембицького замку три доби. Але був далекий від того, щоб зламатися. Він був замкнений і позбавлений волі, це правда, не впевнений у завтрашньому дні, це теж правда. Однак поки що його не били, а годували, хоч і кепсько та одноманітно, зате щодня, а від цього він останнім часом був відвик — і з приємністю звикав знову.
Спав він погано, не тільки через бліх імпозантних розмірів, що промишляли в соломі. Як тільки заплющував очі, бачив бліде, пористе, ніби сир, обличчя Петерліна. Або Аделю і Яна Зембицького, в різних конфігураціях. Він і сам не знав, що гірше.
Заґратоване віконце в грубому мурі дозволяло бачити лише малесенький клаптичок неба, але Рейневан весь час висів у ніші, вчепившись за ґрати, сповнений надії, що от-от почує Шарлея, який по-павучому піднімається по мурі з терпугом у зубах. Або поглядав на двері, мріючи, що вони ось-ось вилетять із завіс під могутнім плечем Самсона Медка. Не позбавлена підстав віра у всемогутність друзів підтримувала його на дусі.
361
Середньовічний жіночий головний убір у формі сильно видовженого конуса (фр.).