![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
О, мої одноземці, виховані закордонними вчителями моанські панове, яких іноземці навчили витирати носи не пальцями а хусточками, зможуть запитати обурено «За що ці дикуни нас так ненавидять?» Я то знав за що… Я бачив отаких дівчат з відрізаними грудьми, у калюжі крові… Я бачив палаючі хутори… Я бачив… Тільки ви ніколи про це не напишете, панове укладачі Зводів-Літописів Великої і Могутньої… А якщо військо Ольга програє свій бій, то онуки цієї квітанської дівчини назвуть зрадниками своїх звитяжних дідів, котрі понад все любили оці ліси, і це високе небо… І заросте травою камінь з рунами… А потім — забудуть і мову, і руни…
За три дні я проминув Дар, до якого не став навіть заїжджати — настільки болісними були спогади…. І під вечір останнього дня натрапив на селище під назвою Вербава…
Оце ось дійсно була судьба. Я те село навмисне не розшукував, та й ні для чого було… Але ось воно, на дорозі… Дерев’яний стовпчик з дошкою, на ньому акуратно вирізано рунами: «Вербава»… Корчма на в’їзді… Тоді я не запам’ятав її назви, а нині роздивився вивіску: «Коловрат»… Поганська назва… Хазяйку, здається, звали Мальвою, як і мою першу дружину, а її брата, лічця — Боговитом.
Ворітню мені відчинили двійко темнооких кругловидих хлопчаків. Оцінивши мою «моанську пику», вони потульно повели коня до конов’язі, але монетки, яку я простягнув, ніби не помітили. І зникли як духи… Я знизав плечима і увійшов до хатини.
Корчма була як корчма… Столики, дерев’яні стільці з високими спинками… Біля однієї стіни лава та довгий стіл… Шинквас… А за шинквасом стояв не хто інший, як Крук Вигорич…
Я пізнав сотника одразу, хоча той запустив довге волосся за місцевим звичаєм… І довгі вуса, тоді він мав коротші… І сивини додалося у чуприні… А він мене не пізнав зовсім. Глипнув байдуже і став перетирати рушником полив’яні кухлі…
Я не витримав… Звісно, я не мав права ні на які контакти, але це ж був Крук… Моя ельберійська совість, котра часом підказувала мені найнесподіваніші повороти долі… Я підійшов до шинквасу і мовив стиха:
— Пане сотнику…
Крук поволі звів на мене очі… Погляд у нього став — як дві цівки пістолів…
— Що ви, пане?… — спитав він поволі моанською
— Сокиру ще маєте?
— Про що ви…
— А чорру пам’ятаєте? З новими відзнаками? Не сниться гостре сидіння?
— О, Боги…, - сказав Крук очманіло, — невже той самий ослятя? Але ж ти не порозумнішав ні на гріш… Ще б слово — і тебе б поховали в безіменній могилі…
— Я б встиг відскочити, — мовив я, усміхаючись, — ніж у вас під шинквасом, біля лівиці… Ви й тоді були шульгою…
— Сучий син! — пробурчав Крук, — щоб тобі переродитись зайцем і все життя бігати від хортів… А ти змужнів, Білозір, чи як тебе… Був тоді щеням, тепер — мужчина… Мальво, ходи-но сюди!
З кімнатки за шинквасом визирнула жінка, пов’язана хустиною, як — то у звичаї в заміжніх квітанок.
— Заміни мене, — мовив Крук, — у мене гість… І принеси поїсти.
Мальва стала за шинквас, а мене Крук повів у жилу половину хати. Квітанка теж мене не пізнала… Добре я змінився, однак…
В світлиці біля столу сидів якийсь чоловік і товк щось в ступочці… Боговит…
— Брате, — мовив Крук, — подивись, хто завітав нині до Вербави! Пам’ятаєш отого ослятю? Ти ще його батька лікував…
— О, — протягнув Боговит, — оце так зустріч…
Обидва квітанці здалися мені якимись чи-то напруженими, чи-то переляканими… Але ж сотник Крук не боявся нікого й нічого… Чи може вони мені не довіряли? Але й тоді — чого їм боятись… Принаймні, вони мали розуміти, що я їх не видам, бо й сам в противному разі потраплю під шибеницю.
Мальва принесла наїдків і трохи випити… Квітанці, окрім звичаєвих вин, робили одну чудову настоянку на місцевих травах… Одна чарочка — і янголи, янголи… Вирай, хоч мейдистський, хоч язичницький… Кожному по вірі його…
Їли ми у поштивій тиші. Попоївши, колишній сотник розгладив вуса і сказав:
— Ну, а тепер оповідай… Де тебе носило всі ці роки…
Я оповів… Про Белат, про те, як служив охоронцем товару пана Молли… Про Лоян і князя Лянь… Про Немлінь і свого сина… Гостей у корчмі більше не було, і Мальва-квітанка теж присіла біля столу. А коли я оповів, як народжувала Немлінь на човні посеред Океану, жінка аж очі втерла рукавом.
— Авжеж, — зітхнув Крук, — наїздився… Набачився… Скрізь, дивлюся я, одне й те саме… Вогонь і меч… Чого людині не вистачає? А я ось тут осів… Не думав вижити, але бач…. Живу потроху… Мальва… Вона вже десять літ — жона мені… Дітей троє… Страшно мені було опісля… того, що сталося у Вигоричах, родину заводити — та життя, знаєш, взяло своє… Ну, а ти нині чим займаєшся?