![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Я щиро зрадів, коли побачив боговладського моанця. Але вісті він приніс невтішні. Востаннє він бачив Сокола в Моані, в одному з запасових схронів… Юнак мав віддати йому папери, котрі ми добули в Пеллі… Папери Сокіл віддав, а Тархом передав йому не завдання — прохання Ольга… Пробратися знову до школи чоррів, і дати знати Вогнеданові, що він не є самотнім.
Опісля того Сокіл зник… Він не прийшов ні до схрону, ні на інші явки… Не був і у моанському відділенні Торгового Дому… Не було й вісток, що його схоплено… Тархом, про всяк випадок, згорнув моанську павутину, вкупі з крамницею по продажу вин, куди були найняті цілком несвідомі таємної війни торговці-моанці. Та по місту не було ні арештів ні розшуків… Тархом не виключав можливості, що «тайняки» могли схопити молодого воїна, але вважав, що тоді б вони якось проявили б себе… Він не втрачав надії, що Сокіл живий і на волі.
Тархом передав мені завдання особисто від Ольга. Я мав зустрітися з батьком в Сіллон-Сінді, на піратському острові князя Непобора. Що робити далі — батько мав розповісти мені сам. То ж я простився зі своїм господарем, котрий витяг мене з того світу, купив на гроші, передані мені Тархомом, коня, і рушив на Південь…
***
Їхати мені довелося через Квітан… Боги мої, скільки на мене нахлинуло спогадів, коли я побачив такі знайомі ліси… І почув квітанську говірку, повільну і розважливу… Неподалік Жерделю я не втримався і звернув до лісу…
Я думав, що не знайду тієї галявини, де колись була лісова хатина… Але знайшов… Місця, звісно змінилися, ліс порідшав, замість хуторів я проїхав декілька панських сіл… Неподалік того місця, де Воїн прийняв свій останній бій, теж виникло село… А на галявині не зосталося нічого… навіть руїн. Тільки трава до поясу і мертва тиша.
«Нехай проросте крізь мене трава… — згадав я раптом слова Сокола і трохи не заплакав, — Нехай за мною заплаче тільки дощ… Нехай на могильному камені не буде мого імені… Нехай не буде і каменю». Де твій камінь, Драконе? Де твоє ім’я? Його втоптав у бруд вбивця твоєї сестри… І тільки дощ плаче за погубленим родом ельфів-воїнів… Чи бачиш ти мене зараз, Ведангу, звідти, з того гаю, де немає болю?
Стежечку я побачив наче у відповідь на мої благання. Я рушив нею майже одрухово. Коня вів у поводу…
Стежка вивела мене до ще однієї затишної галявинки. Посередині її стояла самотня сосонка. Під нею, в траві, щось сіріло.
Я зупинився, вражений… Переді мною був надгробок… Такий, як на чорногорських цвинтарях… Ледь оброблений камінь, з тих, що встановлюють на місцях вогняних поховань… Весь обкладений квітами… На камені виднілися руни…
«Чорний Воїн та його бойові побратими, — прочитав я вголос, — понад все вони любили свій Коханий Край».
Це ж яку сміливість треба було мати, щоб встановити таке трохи не під носом у Жердельських чоррів та своїх панків… Я опустився на коліна і притисся чолом до імені друга… Прибраного імені… Чи настане час, коли тут буде написано: Князь Воїн Ведангський… Змагор Тополина… Войко Борут… Діян… ой, як же його…здається Грозан… Я не пам’ятав всіх імен, а імені старого лісника не знав і зовсім… Та дізнатися можна було б… Аби було кому читати… Воїне, мій смутний побратиме, чи принесе твій син квіти до твого каменю? А чи станеться так, що княжич Зельм Чорногорський плюне на твоє їм’я і скаже чужою мовою: «Зрадник вітчизни»? Твоєму сину вже майже чотирнадцять, і з них сім літ він провів у школі чоррів… Твоє дитя, яке ти так і не побачив, носить прізвище прибраного батька… Чи має він ще оте малювання, з якого ти усміхаєшся юній Конвалії?
Я підхопився від шереху… На стежині застигла дівчина… Зовсім юна, років шістнадцяти… Червона стрічка довкола голови, квітчаста квітанська хустина на плечах… Сорочка, гаптована місцевим візерунком в сонячний хрест… В руках не просто квіти — сплетена гірлянда…
Бідолаха перелякалася не на жарт… Всьому виною, звісно, була моя «моанська пика»… Людині з такою пикою самотою гуляти по квітанським лісам і досі було не дуже безпечно…
Я мовчки встав, взяв коня за повід і пішов стежкою, обминувши дівчину. Вона кресонула по мені таким ненависним поглядом, що мені аж моторошно стало… Отак і зурочують…. Очі у юної хуторянки, а чи селянки були неймовірно карі і неймовірно злі… Хтозна, що вона подумала… Я не збирався нічого їй пояснювати, сів на свого верхівця і хутко вибрався на шлях.