Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
Наталчині ночувальники не володіли такою розвогненою уявою, як автор цієї розповіді, до амазонок за щоденними клопотами вони сягнути ніяк не могли, але знайшовся з-поміж них запеклий театрал, який бачив у вахтанговців «Господиню заїзду» Гольдоні, і з його легкої руки Наталку прозвано було серед уповноважених «нашою Мірандоліною».
Та все це, нагадуємо, було в Карповому Яру.
У Веселоярську, серед інших сучасних штуковин, збудовано було готель на шість кімнат, і степову Мірандоліну забули, здавалося, назавжди. Ніхто тепер не ночував у Наталки, хоч хату вона поставила ще більшу, ніж у старому селі, не варилися знамениті борщі, пухові подушки неторкано лежали двома рожевими гірками на старовинному дерев’яному ліжку з високими різьбленими бильцями. Не має меж людська вдячність, але й невдячність теж. Попервах Наталка пробувала нагадати про себе, приходила до контори, висиджувала на правліннях, слухала промови, сподіваючись, що не вистачить у готелі місця, перепаде і їй якийсь представник хоч скверненький. Але всемогутня техніка, вдершись у життя, все перевернула й перемішала. Представники тепер заскакували на півдня, на кілька годин, ночувати не лишалися навіть у готелі, борщі їли в чайній, все похапцем, мало не на ходу, мерщій падали в машини — і далі, далі! Яка вже тут Наталка, яка там степова Мірандоліна!
Аж тут падає на Веселоярськ з білої літньої хмари біле диво і заявляє самій Зіньці Федорівні, що житиме в Наталки! Точнісінько, як у телевізійній програмі професора Капиці «Очевидне — неймовірне». І на тому не кінець. Ще настануть часи, коли веселоярівський готель аж тріщатиме від гостей, коли уповноважені сидітимуть у Веселоярську тижнями й місяцями (дрючком їх не виженеш), коли Наталка стане справжньою Мірандоліною, бо офіційно призначена буде завідувачкою готелю і головним спеціалістом по варінню борщів у сільській чайній. І всі ці небувалі й нечувані перевороти в житті Веселоярська викликані будуть не ким іншим, як Дашунькою, власне, тільки її присутністю. Така роль особи в історії, хоч що б там казали.
А попервах про Дашуньку всі сходилися на одному: втече. Якась професорська донька, приїхала походити босою по росі, побачити схід сонця в степу, почути, як мекають телята і кувікають свині, попити тепленького молочка, а тоді потреться-помнеться і втече!
Найнастирливіше проповідували цю теорію недовір’я до молодого спеціаліста Щусі, яких підбивав на це Іван Щусь, особисто зацікавлений у зникненні Дашуньки. Йому навіть снилося, як щезає вона з Веселоярська, а іноді снилося, що її й зовсім ніколи не було в селі, і тоді Щусь на радощах так снідав, що його Параска аж лякалася: «Ще й мене проковтнеш, ненажеро!» А він їв, як англійський лорд: яєчню з салом на такій сковороді, що руками не обхватиш, пшоняну кашу з вишкварками, пиріжки з сметаною, а запивалося все свіжим компотом з вишень, у який для бадьорості Щусь вливав абрикосівки, настояної на меді й на корінцях, а тоді ще прочищав нутрощі холодненьким пивом, яке діставав з погреба, — і отак чоловік був готовий до трудового дня, хоч з більшою радістю знов повернувся б у свій солодкий сон, у якому не було Дашуньки. У сні не було, а на фермах була, хоч з шапки вбийся!
Колись, ще в Карповому Яру, коли в колгоспі ніхто не чув ні про техніку, ні про науку, Щусь, завдяки, сказати б, спадковій своїй близькості до природи і до всього живого, виконував функції ветеринара. З’їсть корова павука чи там яку бенерю, обідметься вся — Щусь штрикне шилом у здухвини, випустить з неї шкідливі вітри.
Перестає скотина їсти, нудить світом — Щусь лікує її забовткою: дьоготь, олія, борошно, трохи перцю — ось і вся «мікстура». Помогти корові телитися, кобилі жеребитися — дістане теля чи лоша з самої глибини. Нажене в коняки ногу, якесь там запалення, чи що, — розколотить глини, обмаже, глина все витягне. Так і звався він тоді: ветеринар Щусь.
Зненацька приїхав на візку чолов’яга. Назвався Федотом Задорожнім і об’явив, що він — дільничний ветеринарний лікар. Чоловік учений, з дипломом, кимсь там десь призначений. Упав на Щуся як сніг на голову.
— А я ж тепер як? — поспитав Щусь.
— Вчився? — строго насупив брови ветлікар.