Зелений дім
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00189-8
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Зелений дім». Краткое содержание книги:
Дівчинку з індіанського племені силоміць забирають у батьків, віддають до монастирської місії, потім виганяють на вулицю, і вона потрапляє до будинку розпусти. Розбійник Фусія мріє розбагатіти у будь-який спосіб, але вмирає у злигоднях від прокази. Дон Ансельмо закохується в дівчину-каліку, викрадає її й тайкома від усіх тримає у вежі, де вона трагічно помирає…
— Окрім мундира, у вас є добре серце, — сказав Адріан Ньєвес. — Тому я згодився стати вашим весільним батьком.
Але сержант його не слухав. Він озирнувся, пильно оглянув терасу і, приклавши палець до вуст, прошепотів: доне Адріан, стрибайте через поруччя, і на річку, я порахую до десяти, вистрелю в повітря, швидко вибіжу з криком, — хлопці, він утік туди, — і поведу жандармів у бік лісу. Швидко відіпхніть човен і не вмикайте двигун доти, доки не випливете на Мараньйон, а потім женіть щодуху і не дайте себе зловити, доне Адріан, бо тоді й мені будуть непереливки, головне — щоб вас не зловили. І Лаліта: так, так, я відв’яжу човна, витягну весла, я поїду з ним, — зморшки її на чолі розгладились, шкіра раптом набула своєї давньої свіжості, — Адріане, одяг уже готовий, і їжа, нічого нам більше не потрібно, ми веслуватимемо щодуху і перед гарнізоном Борха сховаємося в лісі. А сержант, тихо, — знову виглянув у двері й роззирнувся на всі боки, — полягаєте на дно човна, але не вистромлюйте голів, бо якщо жандарми вас помітять, то почнуть стріляти, а Малюк ніколи не схибить.
— Дякую вам, але я вже думав над цим багато й зрозумів, що річкою не втечеш, — сказав Адріан Ньєвес. — Ніхто зараз не зможе переплисти через пороги, сержанте, хоча й був би чарівником. Ви ж самі бачите, що лейтенант застряг на Сантьяго, а Сантьяго — це невинна річечка порівняно з Мараньйоном.
— Доне Адріан, чого ж ви хочете в такому разі? — спитав сержант.
— Єдине, що можна зробити, це сховатись в лісі, як я зробив раніше, — відповів Ньєвес. — Та я не хочу, сержанте, від тієї хвилини, коли ви попливли на острів, я думав про це стільки, що голова аж тріскалася від думок. Ту решту життя, яка мені залишилася, я не бажаю переховуватися по лісах. Я був у нього тільки лоцманом, як оце тепер у вас, правив човном, і нічого мені не зроблять. Тут я завжди поводив себе добре, це всі можуть підтвердити, матері, лейтенант і губернатор також.
— Вони не б’ються, — зауважив Малюк. — Було б чути крики, здається, що розмовляють.
— Напевне, сержант застав його сплячим і чекає, доки він одягнеться, — сказав Блондин.
— А може, бавиться з Лалітою, — докинув Важкий. — Мабуть, зв’язав Ньєвеса і зараз тішиться в нього просто на очах.
— Завжди ти, Важкий, щось вигадаєш, — дорікнув йому Чорний. — Здається, ти теж покуштував любовного напою, тому цілий день і цілу ніч такий збуджений. Та хто там лізтиме на Лаліту, коли вона вся в прищах?
— Але ж вона біла, — мовив Важкий. — Волію мати християнку з прищами, аніж дикунку без прищів. У неї лише обличчя таке, я бачив, як вона купалася, ноги має добрі. Тепер, коли вона залишиться сама, треба її розважити.
— Відсутність жінки доведе тебе до божевілля, — виголосив Чорний. — Хоча, правду кажучи, в мене інколи теж таке буває.
— Ви ж маєте голову на плечах, доне Адріан, — переконував його сержант. — Якщо ви зараз не втечете, то вам кінець, хіба ви не розумієте, що будете відповідати за все? В рапорті лейтенанта написано, що дурнуватий вмирає. Не будьте такі вперті.
— Мене потримають декілька місяців, але потім житиму спокійно й знову зможу повернутися сюди, — стояв на своєму Адріан Ньєвес. — Якщо я втечу до лісу, то не побачу ніколи ні дружини, ні дітей, а я не хочу жити до кінця днів своїх, як загнаний звір. Я нікого не вбив, нехай сам Пантача скаже, і дикуни. Тут мене знають як порядного християнина.
— Сержант добра тобі бажає, — мовила Лаліта. — Слухай його, Адріане. Заради твоїх дітей, Адріане.
Вона копирсала ногою підлогу, торкалася бананів, голос їй уривався. Адріан Ньєвес почав одягати заношену сорочку без гудзиків.
— Ви не уявляєте, як мені прикро, — зітхнув сержант. — Я й надалі вважаю вас своїм приятелем, доне Адріан. Та й Боніфація засмутиться. Вона думала, як і я, що ви вже далеко.
— Візьми, Адріане, — захлипала Лаліта, — взуй черевики.
— Не треба, — сказав лоцман. — Сховай їх, доки не повернусь.
— Ні, ні, взуй, — закричала Лаліта. — Взуй черевики, Адріане.
Якийсь заклопотаний вираз на хвилину з’явився на обличчі лоцмана. Він розгублено подивився на сержанта, присів навпочіпки і одягнув черевики з товстими підошвами. Доне Адріан, я зроблю все можливе для вашої родини, про це не турбуйтеся. Ньєвес уже стояв, і Лаліта притиснулася до нього, взяла під руку. Ти не будеш плакати, Лаліто, правда? Ми ж стільки разом усього пережили, і ти ніколи не плакала. Мене невдовзі відпустять, життя тоді буде спокійніше, а тим часом добре доглядай дітей. Вона притакувала, як автомат, обличчя в неї знову постаріло, зморщилось, очі згасли. Сержант і Адріан Ньєвес вийшли на терасу, зійшли по сходах, і коли дістались до перших ліан, жіночий крик розітнув ніч, а в темряві, праворуч, почувся голос Блондина: маємо пташечку. І сержант, чорт забирай, руки вгору, і спокійно, бо продірявлю на місці. Адріан Ньєвес послухався. Ішов попереду, піднісши руки вгору. Сержант, Блондин і Малюк ступали слідом за ним між рядками города.