Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
— А ти звідки знаєш?
— Наші лікарі казали, що куля, влучаючи в мозочок, викликає таке саме больове відчуття, як виривання зуба без анестезії, тільки що коротше. А отруйна дія газу відчувається протягом п'яти хвилин, потім свідомість притупляється, і об'єкт тільки механічним скороченням м'язів реагує на дальше умертвіння.
— Та ти, я бачу, в своєму ділі професор.
— Ми всі це мусимо знати: адже коли не знаєш, таки впливає на психіку, якщо день у день те саме…
— А коли знаєш, на психіку не впливає?
— Тих, хто розкисав, списували на фронт або забирало гестапо.
— А ти ні разу не розкисав?
— Я багато молився, навіть ночами.
— І допомагало?
— Я намагався думати, що це просто бойня, а вони всі не люди, а тварини.
— Ти молодець, здорово придумав…
— Звичайно! І я, знаєш, навчився не запам'ятовувати їхні обличчя. Це дуже важко — навчитися нічого не пам'ятати.
— А коли раптом згадаєш?
— Це ж навіщо?
— А якщо тобі колись нагадають?
— Хто? Хто нагадає? — неприязно спитав Рейс й аж загальмував мотоцикл. — Тих ніколи більше не буде. А ми навіть зараз про це не говоримо, начебто нічого такого нема й не було.
— Ти вважаєш, війна вже кінчилася?
— Що ти? — збентежено спитав Рейс. — Що ти?
— Нічого, — миролюбно сказав Йоганн. — Просто я вважаю, що війна ще не закінчилася. І коли-небудь вона закінчиться.
— Ну, аякже, — згодився, заспокоюючись, Рейс. — Візьмемо Москву — і все людство ляже до наших ніг.
— І до твоїх?
— І до моїх теж.
— Ноги в тебе путящі. Просто чудові ноги. З такими ногами бігати добре.
Йоганн говорив крізь зуби й не забував всміхатися.
І треба ж було завести таку розмову, коли всього його аж судомило. Не роз'ятрювати себе він повинен, а зібратися в залізний кулак, підготуватися до зустрічі з радянськими людьми, щоб стійко, з байдужим виглядом пройти повз них так, наче їх немає.
Низина лежала в холодній імлі туману.
Під колесами мотоцикла рипів пісок, тріщала щебінка. Стрімкі стінки кар'єру з випаленим по схилах чагарником були чорні. Силуети дерев'яних вишок, сітчасте дротяне загородження в кілька рядів. На сірих стовпах біліють великі ізолятори — отже, через дріт пропущено струм високої напруги.
Забовваніли кам'яні низькі будівлі а високими цегляними димарями.
— Крематорій?
— Ні, це печі для випалювання керамічних плит, — охоче пояснив Рейс. Помовчав. — Але їх теж використовують… Іноді…
Проминули одні, потім другі ворота, густо обплетені колючим дротом, по краях бетонні ковпаки з кулеметними амбразурами. Мотоцикл залишили біля входу до комендатури — барачного типу одноповерхової дерев'яної будівлі, без фундаменту поставленої на колоди.
Цегляним тротуаром вийшли на безлюдний апельплац. Піщаний грунт тут був твердо втоптаний, а піт і кров з розбитих ніг стали в'яжучим матеріалом для піску, перетворили його неначе в асфальт.
Вся інша табірна площа була поділена дротом на клітки загонів, в кожному з них стояло по два низьких бараки, до їхнього даху середня на зріст людина могла дістати рукою. Ці бараки тут називали блоками.
За кілька метрів від дротяних загороджень тяглися білі вапнякові смуги. В'язня, що ступив на цю межу, карали так само, як і за втечу.
Ані кущика, ані засохлої травини — рівний чорний простір, що добре проглядався з будь-якої підвищеної точки.
Вікна в бараках, хоч і вузькі, тяглися майже на всю довжину стін, а дерев'яні витяжні труби — майже через кожні десять метрів, але поставлені вони чогось не вертикально, як мають стояти труби, а стирчать із стін куцими ящиками.
Рейс пояснив:
— Це для прослухування. — Потім сказав з гордістю: — Гер Клейн впровадив багато удосконалень. Він, наприклад, уникає прилюдних страт. Але кожен карцер обладнано такими засобами, що винний може сам розправитися з собою, якщо, звичайно, пан оберштурмбанфюрер вважає його ліквідацію доцільною.
— Виходить, організується самогубство?
— Ну, чого ж самогубство? Просто свобода вибору.
Побачивши смугасту колону в'язнів, що йшла назустріч, Рейс порадив Йоганнові звернути на них увагу:
— Принцип знеосіблення — теж ідея гера Клейна. Починається з того, що кожен в'язень має тільки свій номер — більш нічого свого. Жодної речі не дозволено їм мати, тільки номер. З цією метою кожен в'язень міняє щоденно барак, місце на нарах і групу, в якій перебував. Ми їх тасуємо, як колоду карт. Особливо в радянських в'язнів розвинутий інстинкт організованості. А таким способом ми перебиваємо цей інстинкт. Ну й легше підсилати слухачів.