Вогнем і мечем. Том перший

Потім він Скшетуського перехрестив, поблагословив і вийшов, хрестом йому на знак покути до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.

У каплиці було порожньо й темно, лише дві свічечки миготіли перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на обличчя Христа, виконане в алебастрі й сповнене насолоди і терпіння. Минали години, а намісник лежав непорушно, ніби мертвий, дедалі виразніше відчуваючи, як гіркота, розпач, ненависть, біль, журба, страждання відлягають у нього від серця, виходять із грудей, повзуть, як змії, і щезають десь у темряві. Він відчув, що легше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров'я, нові сили, що в голові у нього яснішає і якесь блаженство поймає усе його єство — одне слово, перед вівтарем і перед Христом він знайшов усе, що тільки могла знайти людина тих часів, людина непохитної віри, без сліду й тіні сумніву.

Наступного для намісник ніби відродився. Почалася праця, біганина й метушня, бо то був день від'їзду із Лубен. Офіцерам зранку треба було оглянути хоругви, перевірити, чи готові коні й люди, відтак вивести їх у луги і вишикувати для походу. Князь прослухав святу месу в костьолі святого Міхала, після чого повернувся до замку і прийняв депутації від православного духівництва й від лубенських і хорольських міщан. Він сидів на троні в оточенні найнаближенішого рицарства у розписаній Хелмом залі, де лубенський бургомістр Грубий звернувся до нього по-українському від імені усіх міст, що належали до задніпровської держави. Спершу бургомістр просив його не від'їздити й не залишати своїх підданих як овець без пастиря, що, чуючи, інші депутати стуляли долоні й повторювали: «Не одїжджай! Не од їжджай!» Коли ж князь відповів, що це неможливо, вони припали йому до ніг, жалкуідчи за добрим паном або тільки вдаючи, ніби жалкують, бо подейкували, що багато хто із них попри усі князівські ласки більше сприяв козакам і Хмельницькому. Але заможніші боялися простолюду, підозрюючи, що відразу ж після від’їзду князя з військом він повстане. Князь відповів, що старався бути їм не паном, а батьком, і благав їх вистояти у вірності королю й Речі Посполитій, спільній для всіх матері, під крилом якої вони кривд не терпіли, жили у спокої, зростали в достатку, не знаючи ніякого ярма, яке б інші накинути на них не забарилися. Подібними словами попрощався він і з православним духівництвом, після чого настала година від’їзду.