Книга забуття

Проїжджаючи мимо, вирішила навідатися до свого дітища — фітнес-клубу. Якоїсь організаційної потреби в її візиті не було, просто цей об’єкт, як полюбляв висловлюватися її покійний чоловік, вона підняла з нуля, зробивши найпрестижнішим, елітарним (ідея елітності — це її фішка) закладом для міських товстосумів. Після смерті чоловіка (уже четвертий рік добігає) їй зосталася у спадок маленька імперія — бізнес у чоловіка був об’ємний і різношерстий — цех із виготовлення металевої сітки та цвяхів, ковбасний цех, млин, ресторан тощо. І все це втрималося, не завалилося попри скепсис покійного та декого із нині живих. Чоловік, який узяв її заміж за вроду (мала бути його прикрасою, як шпилька на краватці), не був високої думки про її бізнесові здібності — вона мала залишатися частиною декору, одним із предметів розкоші, котрими він любив себе оточувати. Проте самодуром не був, радше, навіть лібералом — потурав її примхам, а те, що їй заманулося погратися у бізнес-вумен, вважав саме жіночою примхою. У свій бізнес він її не втаємничував і близько не підпускав. Дозволив погратися у власний, відгородивши клаптик пісочниці. Стартувала вона перукарнею «Надія», а згодом доросла до ось цього фітнес-центру, який назвала «Осанна». Чоловік хвалив її, інвестував, але так і помер, не змінивши своєї стриманої думки про її підприємницькі таланти, царство йому небесне.

Припаркувала свого міні-ніссанчика біля центрального я входу. Оглянула вдоволеним поглядом густо заставлену автостоянку. А колись із неї кпили: навіщо, мовляв, такий аеродром біля спортзалу із лазничкою. Її увагу привернув галас на протилежному кінці майданчика. Двоє охоронців вели словесну перепалку з чоловіком на інвалідному візку. Чоловік був у камуфляжі, на грудях виблискували медалі…