Чаликушу

І Феріде, і Кямран-бей знітилися, та ось сестра боязко промовила:

— І справді, Кямране, дозволь мені так і називати тебе.

Вона промовила й чекала відповіді, вдивляючись у темряву, наче сподівалася когось побачити.

— Отже, як ти захочеш, Феріде. Як тобі звелить серце, — почулися стримані слова Кямрана.

Нарешті розмова набрала спокійного тону. Феріде кількома словами розповіла про свою подорож.

— Мала в Стамбулі деякі справи. Ну й хотіла побачити вас. Лікар дав мені на два місяці відпустку. Я тішуся, що ви всі здорові. Ось тільки твоє, Кямране, горе. Я почула вже в Стамбулі й дуже засмутилася. Ця передчасна смерть — таке нещастя. Слава аллаху, що хоч сина маєш. Всевишній поверне Недждетові роки, які забрав у матері. Який гарний хлопчик! Так сподобався мені. Ми з ним одразу заприятелювали, він до вечора не злазив з моїх колін. Та я з дітьми завжди швидко знаходила спільну мову.

Феріде поволі заспокоювалася. І слова, й жести стали вільніші, легші, навіть схожі на ті колишні пустотливі дитячі повади.

Кямран тішився її голосом, усміхненими вустами, милувався ясними очима, що аж зоріли в сутінках. Він забув про все на світі, навіть про те, що вона — дружина іншому й через місяць це щастя знову стане сном.

Кямранові так не хотілося, щоб родичі побачили його тепер, та Нермін уже помітила брата й галасувала про це на все подвір’я. Потім вона кинулася до Феріде і обняла її.

— Мій братуньо теж свідок, що я тебе не забувала. Ми з ним тільки й розмовляли, що про нашу сестрицю в червоненькій сукні. Еге ж, Кямране?

_ II

Вечеряли, і всім здавалося, ніби сьогодні свято. Азіз-бей пустував, мов хлоп’я.

— Ой, Чаликушу, — вигукнув він, — ти зробила мене нещасним. Згадував весь час твій голос і ледь не плакав. Отже, любив тебе неабияк!

Чаликушу повернулася до рідного гнізда, коли вже минуло багато літ і побачити її ніхто вже й не сподівався. Вона наче принесла на своїх крилах радість і тепло тих давніх літ, літ щастя й любові. Тепер знову всі були веселі, і в серці у кожного бриніло щось потаємне й тремтливе. Так тремтять хіба крильця метеликів, які залетіли до хати на світло лампи. Лише тітка Бесіме цілий вечір говорила про се, про те, а потім раптово заплакала.

— Не зважайте, — ^ попросила вона. — Я згадала твою матір Гюзіде та й…

Феріде годувала виноградом Недждета, він сидів у неї на колінах. Вона похилилася головою й сховала своє обличчя в русявих кучерях хлопчика. Та лиш на мить, невдовзі вона знову була весела.

Бесіме-ханим почала розмову з чоловіком про Неджіє, яка жила в Трапезунті.

— У нбї таке нещастя… Торік померла дівчинка з дифтериту…

Феріде тяжко зітхнула й промовила:

— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.

— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.

Феріде сумно кивнула головою: