Чаликушу

— Як вам і сказати? Може, такий вже я вдався…

— Ба ні, сину, ти просто не помічаєш. Ось мені шістдесят скоро, а я що не день, то все молодшаю.

— Глядіть, щоб тітка Айше не почула.

— Та й нехай, що мені? Я сюди як приїхав, то старішим виглядав, аніж тепер.

Кямран усміхнувся:

— В Текірдазі востаннє я був десь років десять тому. Як зараз пам’ятаю… Був такий самий серпневий день…

Азіз-бей сплеснув у долоні.

— Ти диви, як швидко минув час! Адже твоєму синові невдовзі чотири, а п’ять років тому ти був наречений Феріде. А я й досі не второпаю, Кямране, як ти міг так без жалю вчинити… Мені й досі болить серце, як згадаю чарівний голос нашої Чаликушу, її любе обличчя… Воно схоже на троянду. З того часу минуло десять літ, а моє серце все болить, коли дивлюся в сад, що за нашою хатою. І вмиратиму, а не подарую тобі, Кямране.

— Дядьку, хіба можна говорити таке хворій людині, яку ви самі запросили на відпочинок?

— Воно-то так, але хіба я що кажу про твоє горе? Ти одружився з жінкою, яку любив, але тобі не судилося бути щасливим хоч один рік. Мюневвер захворіла, і ти три роки просидів біля її ліжка. Возив її і на Принцові острови, і в Швейцарію, тільки ж від долі не втечеш. Померла Мюневвер ще минулої зими, а ти й досі не очуняв. Глянути на тебе — хворий, та й годі. А Феріде що… Ти ж любив іншу.

Кямран гірко посміхнувся:

— Ні, дядьку. Ніхто мені не вірить та й ви дивитеся, як на дивака. Були в мене в житті захоплення, й навіть неабиякі. Та нікого я, правду кажучи, не любив так, як Феріде.

— Згубна любов, згубна пристрасть… — процідив крізь зуби Азіз-бей.

— Я ж казав, що не повірите. Ніхто не вірить. Мюжгян вже ось скільки літ гнівається й не дозволяє мені навіть вимовити ім’я Феріде. Тільки й чую від неї: «Ти не маєш ^ірава говорити про Феріде». Та й мати також, і тітка, і усі. Тільки з Нермін я можу порозмовляти про Феріде. Зараз Нермін вже сімнадцять років, а коли приїжджала Феріде, їй було тільки сім. Вона й пам’ятає Феріде ледь-ледь. Каже: «Моя сестричка в червоненькій сукні, вона розважала мене на гойдалці…» Скільки треба переговорити всього, щоб завести з нею розмову про сестричку в червоненькій сукні.

— Дивний ти, Кямране. А та ж тоді що?

— Та була хвора жінка. Вона могла померти. Коли я втратив надію бути разом з Феріде, то пожалів Мюневвер і одружився. Оце й усе.

— Та ні, тут важко щось второпати. Ти й сам якийсь заплутаний.

— Це правда, дядьку. Бо ніколи не знаю, чого я хочу і що роблю. Але є одне, в чому я впевнений. Це моя любов до Феріде. Вона лишила в моєму серці незабутню пам’ять. Мені здається, що я й вмиратиму, то буду згадувати її й плакати… Коли лікарі порадили мені змінити клімат і відпочити, я перш за все подумав про Текірдаг. Ви, мабуть, гадаєте, що я приїхав сюди на ваші запросини, щоб розважатися на весіллях? Не ображайтеся, але я приїхав сюди, бо тут уламки розбитої мрії юності.