Аптекарка
- Автор: Нолль Ингрид
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6876-0
- Переводчик: Святослав Зубченко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Аптекарка». Краткое содержание книги:
Важко буде тільки першого разу. А потім — усе як за рецептом. Без каяття, сумнівів та докорів сумління. Головне — не помилитися з дозуванням. Ти ж завжди була хорошою аптекаркою, Гелло? Ти ніколи не помилялася…
У нашій квартирі побувала жінка. Я носом це чула, нутром відчувала. Гачки вішаків у шафі для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разі пожежі я могла зірвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, і я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також літня бірюзова висіли неправильно. Я перевірила ванну. Відвідувачі Левіна, звісно ж, мали право тут мити руки. (Але в моїй шафі їм точно не місце.) В унітазі плавав недопалок. Дурна традиція, яку не можу стерпіти, ― адже знаю, що сигаретний фільтр довго не розчиняється; до речі, Левіна, який щоденно висипав недопалки з попільнички в смітник, у цьому звинувачувати не можна було. Натомість мені вже не раз упадало в око це недбальство на віллі.
У кімнаті Левіна, яку я теж обстежила, всюди валялися комікси, а на підвіконні стояли дві порожні пляшки з-під пива. Я завжди себе втішала тим, що це такі дитячі пустощі. Щоправда, таке виховне несхвальне хитання головою могло стосуватися лише Левіна. Натомість Марґо я б цього не пробачила. Нещодавно вона перейняла на себе відповідальність за опіку над хворим; вона була всього лише найманою працівницею. То чому ж Левін приводив її сюди? Я не могла стерпіти її дешеві парфуми — синтетичний аромат яблук.
— Тут була Марґо? — запитала я, коли він повернувся.
Він кинув на мене короткий погляд, яким намагався мене перевірити, а тоді вирішив, що краще все викласти відверто. Оскільки, на відміну від мене, вона любить швидкі машини, то він покатав її на «порше». Зрештою, їй теж іноді потрібна розрада. Я тільки не могла зрозуміти, від чого. Та не сказала нічого про вішаки для одягу, адже не хотіла здаватися старою тітонькою, яка, на відміну від молоді, терпіти не може швидкої їзди і до того ж ревнива. Коли мені снилися жахіття, я бачила, як Левін не вписується у поворот. Прокинувшись, намагалася прогнати такі думки. Постійна материнська опіка над моїми хлопцями завжди залишала мене ні з чим.
А все ж Марґо ніколи не мала стилю. Я навіть уявити собі не могла, що єднало її з Левіном. Так чи інакше, він був родом із цих країв, тісно пов’язаний з місцевістю та людьми, у той час коли я, уродженка Вестфалії, так і не відчувала себе тут до кінця вдома. З Марґо він говорив діалектом, можливо, це дарувало йому відчуття захищеності. Левін раніше вчився половину семестру в рурському регіоні, але оскільки там не було цибулевого пирога та булочок, які за традицією перед випіканням замочували в содовому розчині, він швидко повернувся назад.
Коли ми забрали Германа Ґрабера з лікарні, Марґо з абсолютним несмаком поставила на кавовий стіл (перед дідом стояла бузкова ваза з трьома альпійськими фіалками) куплений вершковий торт і міцну каву. Тобто ті смаколики, які старому протипоказані. Ми з Левіном їли й пили, щоб не засмучувати Марґо, дідусь натомість попросив горілки. Без жодних докорів сумління Левін приніс йому шнапс. Марґо і я пообіцяли Левінові мовчати про «порше», але вона мало не проговорилася.
Герман Ґрабер помітно радів поверненню додому.
— Більше ніяких лікарень, — сказав він. — Там у голову приходять тільки дурні думки.
Я ввічливо запитала:
— Які саме?
Він засміявся.
— Наприклад, що можна було б змінити заповіт.
Левін зблід. Тоді підвівся й промовив:
— Ходімо, Гелло, нам час іти.
— А що з моєю получкою? — недипломатично поцікавилася Марґо.
Дід помацав свою найбільшу бородавку — на носі.
— Щоб у тебе не виникало дурних думок, то ти отримаєш спадок лише після того, як закінчиш навчання. Бо ж може так статися, що я завтра помру, а ти більше й пальцем ворухнути не захочеш.
На мою думку, то була цілком слушна ідея.
— То що з моєю получкою? — знову запитала Марґо.
Хоча момент був підібраний не наймудріше, Левін таки пояснив своєму дідові:
— Марґо треба підвищити зарплату, зрештою, все подорожчало…
— Усі хочуть моїх грошей, — сказав пан Ґрабер.
Заради Левіна в розмову втрутилася я.
— А що б ви запропонували? — напряму запитав мене старий.
Почуття справедливості перемогло мою відразу; він пристав на мою пропозицію, як не дивно, й оком не кліпнувши. Марґо не сказала «дякую», обмежившись простим: «Годиться!»
На прощання він галантно поцілував мою руку, при цьому від хвилювання заляпав себе кавою. Мене це навіть трішки зворушило. На Левіна ж він глянув з неприхованою люттю.