На моє розуміння оселя, як і сімейне оточення, залишають значний слід не тільки в пам’яті, а й у способі сприйняття людиною світу.
Хата мого дитинства була стара й непоказна, вкрита соломою, перероблена з колишньої доброї хазяйської повітки. Відтоді я не люблю старих хатів. Вони викликають у мене щемливу жалість і потаємний страх: а раптом щось завалиться під час зливи або вітер зірве дах... Побоювання були небезпідставні, бо часто доводилось і відра підставляти, якщо текло, і «підшивати», якщо буря зривала кілька сніпків.
В нашій хаті постійно щось падало, тріскало, обвалювалось, обривалось. Оскільки сільські будівлі тоді були дерев’яними, без фундаменту, то й «сідали» добряче. В нашій, принаймні, вікна були майже при землі, хоча одне з них влітку відчинялось, і це мені дуже подобалось. А ще — призьба, широка, вимащена глиною, підбита дошкою, — на ній можна було і сидіти, й лежати. Інколи влітку ми біля неї снідали й вечеряли, взявши стільчики, — я, мама, прадід і прабаба. За день призьба гарно нагрівалась, і коли хто заходив ввечері погомоніти, то влітку теж сиділи саме там, на призьбі під хатою.
Мій перший досвід десятирічної мазальниці теж був пов’язаний із призьбою — дозволяли мастити глиною, вчили підводити, а потім, пізніше, навіть около (стіни) дозволяли мазати щіткою, але тільки «за хатою», не з парадної сторони.
У хату заходили через благенькі, латані-перелатані присінки — щось на зразок сучасної веранди. Потім — сіни, звідки заходили і в комору, і в хату. Двері в сіни були дуже масивні, з двома засувами. Прабаба розповідала, що після революції, коли «банда на банді була», незвані гості, знаючи, що прадід в нічній зміні на заводі, так і не змогли відірвати двері ломом, намагалися й підкоп зробити, але не встигли — сусід одігнав. Моя безстрашна прабабуся у цей час чатувала біля вікон з сокирою — приготувалась до самооборони. Пізніше були спроби забратися до хати через горище, навіть підпалити, але Всевишній був милосердним — врятував і хату, і господиню.
Всередині хата була невеликою, поділеною на дві кімнати, власне, як і більшість сільських осель. Інтер’єр теж був невибагливим: мисник, лавки, полиці, табуретки, рогачі, кочерги коло припічка. Сам припічок мастився червоною глиною, а долівка — жовтою з кізяком. Її постійно треба було і змазувати, і підправляти.
Ми з прабабусею спали на печі або на лежанці, а прадід — на топчані, куди клали матрац, набитий соломою чи сіном, які періодично мінялися — перетирались. У мами була невелика окрема кімната. Там все було по-іншому: стіл, застелений скатертиною, на вікнах-фіранки й вазони, ліжко з матрацом на пружинах (інколи вдавалось підскакувати на ньому!), шафа й етажерка, забита книгами.
Довгий час це була для мене «заборонена зона»: прабабуся не дозволяла заходити туди у відсутність мами, щоб, буває, не наробила якої шкоди. Будучи неграмотною, вона дуже шанобливо ставилась і до книг, і до всіх грамотних людей, пишалася своєю внучкою — вчителькою, моєю мамою.
Часом, якщо був час і нагода, прабабуся сама заводила мене до кімнати, по фотографіях на стінах розповідала, хто є хто. Там я й познайомилась зі своїм батьком, вірніше, його обличчям на фотографіях і на стіні, і в альбомі...
Не можу сказати, що у тій хаті мешкало, як у Шевченковій, лише «люте зло» — були й світлі, радісні дні, проте лихо заглядало частенько, і неспокій надовго оселявся, і достатку особливого не було. В ній часто бували люди, переважно добрі, проте пам’ятаю й лихих, особливо під час війни. Одного разу, коли вже була старшокласницею, випадково почула присуд гостя — «доброзичливця», котрий турбувався про мою долю:
З такої хати твою дочку, мабуть, і заміж ніхто не візьме!
Не знаю чому, але я нечасто згадую нашу стару оселю, причому, уявляю її як щось нереальне, наче із напівзабутого фільму...
А ось двір, чистий, просторий, густо порослий споришем, обсаджений квітами, і невеликий садок, дбайливо доглянутий прадідом, згадую доволі часто. Що було дійсно гарним і незвичайним біля нашої хати, так це бузок, котрий тягнувся алеєю попід тином над дорогою метрів дванадцять. Коли він зацвітав весною, буяли пахощі, гули бджоли, усе яснішало від сіро-голубого марева цвіту, а хата, побілена, причепурена, виглядала справді ошатнею на тлі зеленої трави й квітів, котрі так дбали мама й прабабуся.
Влітку навкруги все буйніло і заростало, зовсім, як в описі Довженкового городу. І я, як і малий Сашко, теж вирушала в дальні «походи», перевіряла, куди повертаються соняшники, чи з’явився клей на вишнях, гойдалась на міцних гілках, чесала «шовкову» траву в садку й влаштовувала схованки в бузку. Спочатку там у мене були «хатки» для гри із саморобними «ганчір’яними» ляльками, а потім — ховалась з книгами.
Книги — це особлива тема. Взимку читала, аж до 6-го класу при каганцеві — лампою користувалась здебільшого тільки мама. Весною й восени прабабуся виділяла час тільки на уроки: мовляв, читання — забавка, може й почекати. Доводилося бути дуже обачною й винахідливою, щоб не попало «насторч ганчіркою». А влітку я найдужче любила дощові дні: роботи не давали, читати можна було досхочу. Якщо дощ вщухав, можна було ще й відчиняти вікно і слухати химерну музику дощу — постійно підставляли відра, ночви, миски, збираючи дощову воду, краплини стікали із стріхи, стукали об стінки посуду в дивовижному ритмі. І так гарно і мріялося, й читалося під той незвичайно утаємничений передзвін!
