Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Сучасний стан української історичної науки, на наше глибоке переконання, потребує переосмислення не тільки наукової (та/або політичної) спадщини «загальновизнаного лідера українства»[17] М. Грушевського, але й усіх без винятку діячів тієї доби та їхніх організацій. Переосмислення потребує і те, що відбувалося в Росії по перших тижнях після відомих петроградських подій, які автори вперто називають «революцією», не даючи при цьому ніякого визначення цьому термінові, хоча йдеться по суті лише про процедуру зречення монарха на користь молодшого брата. У той самий час, — ідеться в тексті цитованого академічного видання, — «український рух набрав вибухоподібного характеру. Його масштабність та радикалізм дають підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократичну революцію», яка за дві сторінки вже називається «Українською революцією»[18]. При цьому в тексті неможливо знайти визначення і другої, а тим більше — роз’яснення різниці між ними.

Ще один прийом, який досить часто використовується в тексті «Україна: політична історія...», — оперування уявностями типу «М. Грушевському здавалося (виділено нами. — Д. Я.), що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації (організації чого? — Д. Я.) згідно з новими умовами».

Ще один приклад відверто маніпулятивного прийому: справедливо констатуючи те, що Грушевський вважав недоцільним покладатися на волю загальноросійських Установчих зборів, які, за задумом організаторів зречення імператора, мали встановити новий, республіканський політичний режим на території романовської імперії та форму державного устрою, автори уникають логічного висновку про те, що лідер «Української революції» з перших днів своєї діяльності в ролі голови Української Центральної Ради, координаційного органу українських національних громадських та політичних організацій, узяв курс на незаконне створення органів державної влади на частині території Російської держави. Ці самочинно створювані нелегітимні органи влади, наскільки нам пощастило зрозуміти, і називають «новими формами організації». При цьому чомусь забувають наголосити на тій обставині, що публічно і сам Грушевський, і його прибічники переконували всіх і кожного в тому, що український рух не має на меті відторгнути Україну від Росії.