Якщо кров тече [UK]

Він узяв молоко й підняв його, ніби тостуючи, як завжди, і я повторив жест — як завжди.

— А ти б де жив, Крейґу? Якби, скажімо, міг жити будь-де?

— Може, в Лос-Анджелесі, де знімають кіно. Мабуть, зачепився б за роботу вантажника обладнання, а тоді просунувся б вище. — А тоді я розповів йому велику таємницю: — Може, я міг би писати сценарії.

Я подумав, чи він не засміється, але ні.

— Ну, хтось же мусить їх писати, то чом би й не ти? І ти ніколи не сумував би за домом? Не хотів би побачи­тися з батьком чи покласти квіти на материну могилу?

— О, я б повертався, — сказав я, але питання — і згадка про матір — мене спантеличили.

— Я хотів почати з нового, чистого аркуша, — сказав містер Герріґен. — Як той, хто прожив усеньке життя в місті (я виріс у Брукліні, до того як він став… не знаю, такою собі хатньою рослиною), на останні свої роки хотів вибратися в сільську місцевість, але не в турис­тичну, як ото Кемден, чи Кастін, чи Бар-Гарбор. Я хотів місця, де дороги й досі ґрунтові.

— Ну, — сказав я, — тоді ви точно вгадали.

Він засміявся і взяв ще печива.

— Знаєш, я подумував про обидві Дакоти… і Небраску… але нарешті вирішив, що то було б занадто. Я доручив помічникові принести мені фотографії багатьох містечок у Мейні, Нью-Гемпширі й Вермонті, а зупинився на цьому. Через пагорб. Звідси видно на всі боки, але ці картини не виняткові. Виняткове може приманити туристів, а цього мені якраз не хотілося. Мені тут подобається. Подобається спокій, подобаються сусіди, подобаєшся ти, Крейґу.

Це мене ощасливило.

— Є й ще дещо. Я не знаю, скільки ти читав про мій трудовий шлях, але коли таки читав або читатимеш у майбутньому, то побачиш: багато хто вважає, що я не добирав засобів, коли пнувся вгору тим, що заздрісні й інтелектуально нетямущі люди називають «драбиною успіху». Така думка не абсолютно хибна. Я вільно визнаю, що нажив ворогів. Бізнес — він як футбол, Крейґу. Якщо для того, щоб занести м’яч за лінію, треба збити когось із ніг, то саме так і роби, інакше нащо ти взагалі вдягав форму і виходив на бісове поле. Але коли гру завершено — як оце мою, хоч я й тримаю руку на пульсі, — ти знімаєш форму і йдеш додому. Тепер мій дім тут. Це непримітний куточок Америки, з єдиною крамничкою і школою, котру, я відчуваю, скоро закриють. До мене вже не «заскакують випити по одній». Мені не треба ходити на ділові обіди з людьми, котрим завжди, завжди чогось від мене треба. Мене не запрошують посидіти на зборах наглядової ради. Не треба ходити на благодійні заходи, від яких мені нудно до сказу, і не треба вставати о п’ятій ранку під звуки сміттєвозів, що навантажуються з баків Вісімдесят Першої вулиці. Мене й поховають тут, на В’язо­вому кладовищі, між ветеранами Громадянської війни, і мені не доведеться козиряти своїм становищем чи давати хабара якомусь наглядачу за могилами заради хорошого місця. Так стало зрозуміліше?