Обережно, тригери

Мій провідник сказав:

— І він розстелив скатертину на рівній вершині пагорба, а свічки тримали двадцять відважних вояків, і обідали вони під зірками самого Всевишнього? У нас теж розказують таку історію.

— Саме так, — зізнався я з легким роздратуванням, що мою розповідь урвали. — І король визнав, що лорд каже правду.

— Хіба його потім не закатували у в’язниці? — запитав мій провідник. — Це те, що сталося в історії, яку розказують в наших краях. Кажуть, він навіть не скуштував десерт після кордон-блю, який нашвидкуруч приготував його шеф-кухар. Його знайшли наступного дня — руки були відрізані, вирваний язик акуратно вкладений до нагрудної кишені, а у лобі зяяла дірка від кулі, якою його прикінчили.

— Тут? У будинку позаду?

— Боже милостивий, ні. Вони покинули його у власному клубі. Там, у місті.

Мене здивувало, як швидко промайнули сутінки. На заході ще бринів відблиск, та решту неба вже огорнула ніч, сливово-пурпурова й величава.

— Дні перед місячною повнею в лабіринті, — заговорив він, — були відведені для немічних і знедолених. У моєї сестри була жіноча хвороба. Лікарі сказали, що вона помре, якщо не вишкребти все те, що було у неї всередині, але й тоді не могли гарантувати, що вона виживе. Її живіт набряк так, неначе вона носила дитину — не схоже на пухлину, хоч їй вже було близько п’ятдесяти. Сестра піднялася сюди за день до повного місяця і пройшлася лабіринтом. Вона зайшла в нього і досягла центру, шлях їй освітлювало тільки місячне сяйво. А потім безперешкодно вийшла з лабіринту.

— І що було з нею далі?

— Вона вижила, — коротко відповів він.

Ми вибралися на пагорб, але я нічого не бачив перед собою. Було надто темно.

— Вона народила те, що було у неї всередині. Воно теж прожило якийсь час. — Він замовк. А тоді торкнувся моєї руки. — Погляньте туди.

Я озирнувся. Розмір місяця мене вразив. Я знаю, що це лише оптична ілюзія і що місяць не стає більшим, сходячи на небо. Але цей місяць, здіймаючись, займав так багато місця над горизонтом, що нагадував про старі обкладинки книжок Френка Фрезетти із силуетами чоловіків з піднятими мечами на фоні гігантського місяця та про картини, на яких виють вовки, чорні проти білосніжного місяця. Велетенський місяць, що сходив на небо, мав м’який жовтий колір щойно збитого масла.

— Місяць зараз уповні? — запитав я.

— Еге ж, уповні, — його голос звучав задоволено. — А ось і лабіринт.

Ми підійшли до нього. Я гадав, що побачу попелище або пустку. Натомість у масляному сяйві місяця переді мною постав складний і витончений лабіринт, утворений з кілець та завитків, розміщених всередині великого квадрата. При такому світлі я не міг точно оцінити відстань, але мені здалося, що кожна сторона квадрата завдовжки була не менше двох сотень футів.