Зорчина пісня
- Автор: Браун Жанна Олександрівна
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Володимир Біленко
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Зорчина пісня». Краткое содержание книги:
Так Зорка вступила в нове життя, в дитячому будинку почався для неї великий іспит — чого ж ти вартий як людина, друг і громадянин...
Очі в пораненого ледь примружились, повеселіли. Губи затремтіли.
— Що, в-вертуха... з-злякалася? — важко, нібито добираючи слова, запитав він.
Повільна мова пораненого чомусь заспокоїла Зорку. Вона завовтузилася, вмощуючись якомога зручніше, і стала роздивлятися його уже не від страху, а з цікавості.
— Ні... А вам дуже боляче?
— Ід-ди... ближче... т-таємниця.
Таємниці Зорка любила. Вона швидко натягнула платтячко, злізла з полиці й наставила вухо майже до губів пораненого.
— Ц-це лікарі... гадають... б-боляче, а м-мені... н-не боляче... Л-лікарям н-не... к-кажу... об-бразяться...
— Чому? — здивувалася Зорка.
— Ну, як же... м-мало не згорів, а н-не... боляче... н-не гаразд...
— Звісно, не гаразд, — охоче погодилася Зорка. — Я одного разу руку ошпарила молоком, знаєте, як боляче було! Я цілих два дні плакала. А потім зразу зажило, у вас теж загоїться, ви не думайте! Ще й як! То добре, що не боляче, коли боляче, завжди хочеться плакати, а військовим плакати не можна, еге ж?
— Не можна... — Він стулив темні повіки й замовк.
Зорка трішки почекала. Поранений лежав непорушно.
Тільки висохлі, мов неживі, губи ледь кривилися.
— Дядечку, ви спите? — обережно запитала Зорка.
— Ч-чому... сплю? Д-думаю... — не одразу обізвався він.
— А про що? Як ви воюватимете?
— І про... це... т-також.
— А страшно воювати?
— С-страшно...
Зорка недовірливо гмикнула. Такий великий, а воювати боїться!
— А тато казав — зовсім не страшно!
— Т-татові... н-не с-страшно, а м-мені с-страшно.
— Чому?
— Я н-не... тато, — він знову заплющив очі, поринаючи у свою страшну, незрозумілу нерухомість.
З горішньої лави звісилася людина з забинтованою головою.
— Зажди трішки, дай хлопцеві перепочинок, не можна йому багато говорити. Грицю, чуєш? Як ти там?
— Н-нічого... — сказав Гриць. — Н-нехай... так легше,— він трошки помовчав і запитав: — Т-ти... в-вірші... знаєш?
— Знаю, — Зорка зраділа, — прочитати?
Вірші вона любила. І бабуся, і мама, і тато, і навіть старший брат читали їй і одне одному вірші. Вся величезна книжкова шафа в їхній кімнаті була наповнена віршами.
Не чекаючи відповіді, Зорка стала в позу й співучо затягнула, відтінюючи кожне слово помахом руки.
— Це я сама вигадала, — сказала вона. — Ще?
— Ламца-дріца-лам-ца-ца,— продовжив поранений, що сидів зверху.
— М-молодець... Тільки н-не треба... щось інше.
Зорка задумалася. Що ж інше? Цікаво, сам військовий, а про війну не хоче. Може, йому пісеньку заспівати? Зорка вмостилася на лаві побіля вікна, підібгала ноги під себе, поставила лікті на стіл і підперла щоку долонею.
За вікном, тримаючись гіллям одна за одну, поквапно тікали назад сосни. Несподівано ці сосни нагадали Зорці ялинку, яка на Новий рік стояла в них з бабусею дома. Тоді ще не було війни, і бабуся пекла величезні, на весь стіл, пироги з яблуками. А потім, пізно вночі, коли маленький годинник прокукукав північ, тато вимкнув люстру, а мама й брат запалили на ялинці різнокольорові свічки. В кімнаті одразу стало якось казково. Потім вони всі разом сиділи на підлозі під цією ялинкою і співали... Зорка й сама незчулася, як стиха заспівала:
Вона замовкла й невпевнено подивилася на Гриця.
— Н-ну... ще, — майже не розціплюючи щільно стулених губів, попросив він.
Зорка підбадьорилась. Таких пісень вона знає скільки завгодно, навіть кращих за цю. Приміром, про сотню юних бійців, що скакали полями в розвідку. Чи про молодого бійця з комсомольським розбитим серцем.
Колеса швидко цокотіли на стиках. Вагон погойдувався, колисав. Потяг мчав у глибокий тил. Від учора без зупинок.
Зорка співала свої пісеньки одну за одною і все дивилася у вікно на пронизаний сонцем ліс, на спокійні голубі поля, і їй здавалося, що не було ані бомбування, ані заграви над містом, ані бабусі на балконі, ані прощання з батьком. Ось зараз він підійде до неї ззаду, покладе руку на плече й підхопить пісню. Голос у тата низький, м'який, Зорчин — високий. Вони любили співати разом. І Зорка мимовільно заспівала улюблену батькову пісню. Про маленького хлопчину їжачка, якого червоні партизани знайшли в безлюдному степовому хутірці. Тато казав, що ця пісня ніби про нього складена.