Аецій, останній римлянин

Витягнувшись на теплих, ще де-не-де кривавлячих баранячих шкурах, уже голосно хроплять королівські небожі, Бледа і молоденький Аттіла. Голова самого владаря пастухів теж сонно погойдується — з-поміж товстих розпливчастих губ висувається широкий язик і безвладно опадає додолу. Але нехай тільки розповідь дійде до місця, де найспритніший зі спритних власною рукою убиває стрілами з хитро здобутого луку цілу юрбу залицяльників дружини, — сонливість геть злітає з королівських повік. Клацає язиком, гатить долонями по колінах або радісно потирає їх одна об одну.

— А ти, ти б так зумів, Аецію? — питає.

Але незабаром уже справді засинає, дозволивши Аецієві наостанок, щоб на знак надзвичайної королівської ласки взяв собі на послання котрусь із двох жінок, що належать самому Ругілі: вони вже чекають у дальшому кінці намету, коли одну з них покличуть. Однак Аецій вже пересичений коханням після ранкових ґвалтувань у містечку, тож, зі сміхом відштовхнувши ногою оголене тіло гожої германки, тікає із задухи юрти на свіже повітря.

Всюди вогні… тисячі тисяч вогнів… Скільки зірок на небі, стільки й вогнищ на землі… Дивиться на ті й інші та раптом починає думати — забув майже все, чого учив його граматик, не зумів би продекламувати жодного вірша з тієї історії, яку щойно розповідав Ругілі. Багато забув також і з тих побожних наук, яких колись уділяв йому старий диякон у Дуростурумі: раз лише зі сміхом достеменно їх собі згадав — тоді, коли його ще розважало випасання королівських овець… Думає теж, але вже з приємністю, про минулий день, про шалену погоню, змагання з вепром, про спалену церкву і нелюдський вереск бранців, у яких він так влучно стріляв із лука. Найбільше ж спогад про змагання врукопаш із розлюченою й ошалілою від болю твариною сповнює його якоюсь дикою, майже безмежною щасливістю. В радісній посмішці щирить здорові білі зуби і щосили гатить по грудях могутнім, наче молот, кулаком. Любить себе і свою величезну життєву снагу!… А заразом відчуває, що не лише це… ні, ще щось окрім цього є причиною його незмірного щастя… Адже ж не те, що через кілька днів він повертається до своїх… Ні, щось інше… Почувається так, наче йому зненацька відкрилася істина про сенс та суть людського життя… Так, вірить, знає… Здобув цю правду — відчуває це… Тільки не вміє її назвати, висловити. Лише знає, що те саме відчувають і по суті усвідомлюють, хоч не вміють ні розповісти, ні назвати — тисячі й тисячі напівголих диких гунів, що, як оком сягнути, мурашником чорних тіней обсіли численні, наче зорі, вогнища.