Закоłот. Невимовні культи

Кішка не вбила Кассандри. Не випила її, перетворивши розум на чорну діру, а думки — на випромінювання Гокінга. «Новий розум Імператора» поминув дівчину, наче її не існувало, але ті нескінченні секунди, поки почвара просувалася повз неї, були настільки жахливими, що навіть підсвідомий спогад викликав напад задушливої паніки та нестримну жагу не існувати.

Але кішка не вбила Кассандри.

— Anata wa ima kiritsu shinakereba naranai. Watashi wa anata ga kowai koto o shitte iru…

Голос був сухий та рипучий, від його звуків починало ломити у скронях. Спочатку Кассандра не розуміла жодного слова, але вже за кілька хвилин почала дещо розрізняти. Дивно, але попри хвилі майже фізичного дискомфорту від кожної нової фрази, дівчина відчувала, що крижана брила жаху в її мозку поступово починає танути. Вона обережно вибралася з ніші, в якій ховалася останні… хто знає, скільки часу минуло? Її голі руки зводило судомами від холоду, а обличчя під шоломом вкривав рясний піт. Кассандра слідувала за голосом, наче той був цяткою світла в безкінечній темряві. Вона розуміла одне слово з п’яти, але й ті, що могла втямити, скакали в голові, наче навіжені.

«Прямуй до реакторної камери сингулярного рушія…»

«…швидше, ніж туди дістанеться він…»

«Стережися безіменного культу…»

«Ритуал пройшов, як ми й очікували…»

Уривки ніяк не бажали складатися в цілісну картину, немов уникаючи один одного. Той, хто говорив, напевне, міг бачити Кассандру. Можливо, навіть чути, якби вона бодай раз розтулила рота. Хоча це навряд заважало йому — він не звертався до дівчини, не ставив запитань. Магнітні обніжжя важко гупали по пласталевій палубі. Довгі ряди ієрогліфів — три пари вишикувані рівностороннім трикутником — тягнулися без кінця-краю, і, коли дивитися собі під ноги, виникає враження, що ти лишаєшся на місці, мов та білка, яка біжить у колесі.

Яскраве, сліпуче світло неможливо витримати простим оком. Сонце так сяє лише на півдні — і вже тільки по одному тому розпеченому білому сяйву можна впізнати Танжер. Плутані вулички, спуски та узвози, вузькі вікна, низькі двері. Колись, ще до початку епохи Міфу, Танжер існував на Землі. Після Війни Тисячі демонів мі-го перенесли його на Марс — разом із будівлями, жителями, повітрям і землею. Кажуть, на його місці лишився величезний кратер більше двохсот метрів завглибшки. Кассандра не бачила земного Танжеру — не могла бачити. Але вона бачила марсіанський. Місто, де вона народилась і виросла.

Цей спогад настільки чіткий і глибокий, що до решти заповнює собою реальність. Але за мить він прискорюється, компресується й розквітає в голові діаграмою Ґанта, що має часовий вимір, але на всіх своїх шляхах сприймається одночасно.

Дід Кассандри оселився в Танжері разом із багатьма колоністами, що прибули на Марс з Реконкістою. Її бабуня народилася в родині поневолених — людей, що у Війні Тисячі демонів тринадцять сторіч тому разом із Марсом перейшли під владу мі-го. Дід мав шану за правом крові, а славу — за звитягу у війні. Він був серед переселенців перших хвиль, що їх Реконкіста висадила на Марсі. Дід бився на Кідонійській рівнині та штурмував Дерінкую, ледь не збожеволівши від смертних криків мі-го й несамовитого лементу б’якхі, оскаженілих від крові й болю. Один з небагатьох, хто вцілів у тій кампанії, хоч і втративши руку вище ліктя, ліву половину обличчя та дві третини нижньої щелепи, він зіткнувся в надрах підземної столиці Марса із чимось настільки жахливим, що навіть просто переживши ту зустріч, зажив слави героя. Йому та всім його нащадкам був наданий титул кідонійського лицаря. Бабуня стала його дружиною за правом переможця й до смерті була вірною йому. Але разом із подружньою вірністю вона зберегла й іншу — вірність давньому порядку. Того ж навчила й свою доньку. А та свою.