Білий король детективу

“Одяг фірми братів Гарріс — кожному зразковому покійнику!

Готуючись до смерті, купуйте костюми фірми братів Гарріс! Наші костюми для одноразового використання, тому вони надзвичайно дешеві, їх у змозі придбати кожен покійник.

Якщо ви хочете стати зразковим покійником, поспішайте скористатися послугами фірми братів Гарріс. Пам’ятайте, елегантний вигляд вашого трупа — це запорука красивого і зразкового похорону”.

— А-а… реклама? — підійшов інспектор, хвилину читав, гмикнув. — У нашому Місті реклама переслідує тебе, як комашня у болоті.

— Х’ю-у?! — удавано вражено вигукнув детектив. — Порівнювати наше зразкове Місто з болотом? Ну, знаєш!

— Вихопилось слово, сто чортів у печінку! А ти радий позубоскалити? Затям: у нашому Місті не жартують!

Джо вже не радий був, що пожартував. Кларнес остерігався всього, що стосувалося політики, постійно побоюючись, як би його не звинуватили в неблагонадійності. А Х’ю боягузом не назвеш, він ризикує життям, борючись із злочинністю. Просто життя змусило остерігатися, адже кожний мешканець Міста ніби загнаний у прозору лабораторну пробірку, і його трясуть у тій пробірці: що в нього за душею? Що на серці, що в думках? З ким знається?.. Його спостерігають у тій пробірці з усіх боків, його нумерують, сортують за політичними переконаннями, за ступенем патріотизму. Його відносять або до “справжніх мешканців Міста, лояльних і патріотичних”, або до “червоних”, “рожевих”, або до тих, хто “знається з нелояльними мешканцями Міста”. Всі особисті дані заносяться в магнітну пам’ять Інформаційного Банку (і це не рахуючи електронного досьє поліції та Політичної служби!). Всюди легіони явних і таємних донощиків, які зробили своє мерзотне ремесло прибутковим бізнесом, Найновітніша техніка дає їм змогу підслуховувати співгромадян на дуже значних відстанях. До того ж зараз у стадії випробування перебувають апарати, які можуть на відстані читати думки людини, шифруючи магнітні хвилі мозку. Кінцева мета цих досліджень — встановити повний контроль над інтелектом… Є від чого бути полохливим, остерігатися кожного свого вчинку, слова, знайомства і так далі. Той, хто вже потрапив у лабораторну пробірку, — беззахисний. Про нього знають більше, аніж він сам про себе. А коли вже ти мрієш про кар’єру — тримайся від політики подалі! Адже комп’ютер у Політичному відомстві — гігантський. Мільярд операцій за секунду здійснюють його електронно-обчислювальні машини небачених масштабів…

Так думав Джо, неспішно йдучи зі своїм другом у парк Вічного Спокою. Гігантське місто з усіма його районами лишилося далеко позаду. Тут панували тиша і спокій. Тому й думки приходили елегійні, печально-сумовиті чи роздумливо-філософські.

І детективи, кожний нарізно, думали про одне й те ж — про суєтність усього земного, про смисл життя тощо.

Була лиш середина серпня, а осінь. уже взялася за свої фарби. Джо зітхнув.

— Осінь, як і старість, приходить непомітно. Вчора ж ніби було літо, а вже сьогодні глянеш — там побурілий листок, там… А завтра їх більше, післязавтра ще більше… А там і листопад.

Вони глянули один на одного, зітхнули: обидва ще не досягли полудня віку свого, а до обох уже, як осінь до цього літа, непомітно почала підкрадатися старість. Там волосина забіліла, там…

Полум’яніли айстри — квіти осені.

Детективи мовчки йшли алеєю, в кінці якої здіймалася в білясте, спекотне небо гігантська, сліпучо-біла мелітопластова рука з розчепіреними пальцями. То була модерна усипальниця Міста. Мертвим було все одно, якої форми усипальницю придумають архітектори. Хоч би який був у неї вигляд-мертві мовчатимуть. А ось живі сперечалися довго. Одні беззастережно сприймали усипальницю у вигляді велетенської руки, що ніби виростала із землі, із царства мертвих, інші спокійно дивитися на неї не могли, вважаючи її вульгарною і недоладною, заявляючи, що, приміром, усипальниця у вигляді космічної ракети чи галактичного корабля більше відповідала б тому, для чого вона, власне, й задумана. (Тоді, мовляв, був би хоч якийсь символ: ракета-усипальниця несе в небо душі померлих). Треті запевняли, що це штучно і неестетично, а четверті сходились на тому, що така своєрідна, незвичайної форми усипальниця у вигляді руки з розчепіреними пальцями ніби звертається до живих, просить їх не забувати про тих, хто пішов в інший світ… Так сперечалися доти, доки й не звикли. А тоді махнули рукою: рука то й рука, головне, туди не потрапляти. Так і призвичаїлось Місто до велетенської руки, що складалася із ста поверхів, у яких щільно, ряд за рядом будуть століттями замуровуватися урни з прахом померлих городян — земля стала надто дорогою для кладовищ.

Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. (“А чи не кличе нас ще Рука?..” Або: “Хоч як не крути, а всі будемо в Руці…”)