Білий король детективу
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Білий король детективу». Краткое содержание книги:
— Тільки без натяків на політику і наш найдемократичніший устрій, — застеріг інспектор і скоса поглянув на люстру.
— Тобі будь-яка розмова здається політикою. Хіба я винен, що в нашій найбагатшій у вільному світі країні всього лише один державний коледж? Чи винен, що вища освіта у нас приватна, себто віддана на відкуп товстосумам?
Інспектор зітхнув, як зітхає лікар біля безнадійно хворого.
— Я впевнений, що ти закінчиш свої дні в санаторії для громадян з хибними політичними переконаннями.
— О, такі санаторії у нас по всій країні. І “лікують” у них зовсім безплатно.
— Джо! — застережливо вигукнув інспектор.
— Гаразд, гаразд, докажу про Майкла. Закінчивши той єдиний… гм-гм… безплатний коледж, Майкл мріяв про власну лабораторію. Але в нього у кишенях гуляв вітер. І тоді, певно, з меркантильних міркувань він і звернув увагу на Лінду Кейсі — єдину доньку банкіра Кейсі. Майклу був потрібний капітал для створення власної лабораторії. А Лінда була закохана в нього… Отож батечко-банкір влаштував молодим гучне весілля.
— Виявляється, цей Майкл колись був з біса розумним хлопцем! — не без заздрощів вигукнув Х’ю. — Його голова справді, як ти кажеш, багата на ідеї. Люблю таких… винахідливих.
— Не іронізуй, він мріяв про власну лабораторію. Та слухай. Другого дня після весілля банк тестя лопнув, а Кейсі наклав на себе руки. І Лінда в одну мить стала біднішою за самого Майкла.
— У наш час люди стають і мільйонерами і банкрутами між двома стравами ленчу.
— Хоча Майкл і не любив Лінду, але кинути її після всього, що сталося, не міг. Він мав добре серце і тому жив з нелюбою дружиною. Цілих три роки розраховувався він за те пишне весілля, яке затіяв і не встиг оплатити його тесть-банкір. Ось так. Звідтоді він трудився на фірму і мріяв про чудодійний випадок, який допоможе йому стати багатим. Але той випадок не приходив і не приходив, як не видно було й перспективи відкрити власну лабораторію… І тут з’явився привид. Як втілення мрії про нездійсненне щастя.
— Кожний з нас доки живе — мріє про щастя, — підсумував інспектор. — Але наші мрії, на превеликий жаль, здебільшого так і залишаються мріями.
— У туристично-рекламних проспектах наша країна називається Країною Рівних Можливостей Для Всіх Громадян, — буркнув Джо.
— Ох і поплатишся ти колись за свій гострий язичок! — Х’ю сердито хряпнув дверима свого кабінету.
XII
День видався спекотний, як ніколи. Припікало, певно, на дощ, вдалині, над вершинами гір, вже купчилися хмари, і Джо, вийшовши з прохолодного приміщення Кримінальної служби, відчув себе наче в передбаннику. Розстебнув комірець картатої сорочки і швидким кроком подався до своєї “Ластівки”, що вже чекала його на майданчику для індивідуального транспорту. Піднявшись, зробив коло і ліг на курс. Через три хвилини Джо уже був у південно-західному районі Міста — в давні, автомобільні часи сюди й за півдня неможливо було дістатися. (Щоправда, зараз у небі над Містом стільки ширяє птахольотів, що гляди та гляди! Але виграш у швидкості фантастичний!)
Ще через хвилину Джо вже приземлився в дворі клініки Бена, де світився посадочний знак для індивідуальних птахольотів. Біля того знаку на рекламному світловому табло бігли слова:
“Якщо ви захворіли — звертайтесь за допомогою до клініки професора Бена. Тільки в клініці професора Бена ви зможете…”
Джо вкинув у касу-автомат монети — плату за стоянку і зіткнувся з представником клініки — елегантним, із тоненькими чорними вусиками в білому короткому халаті й акуратній круглій шапочці.
— Містер… е-е…
— Джордж Лі, Кримінальна служба.
— Потерпіла, яка вас хоче бачити, містере Лі, в критичному стані, — голосом робота сказав представник. — Прошу за мною, містере Лі. Не можна гаяти й хвилини.
Вони швидко перетнули двір, зайшли в ліве крило п’ятнадцятиповерхової споруди і через кілька секунд вже піднімалися швидкісним ліфтом.
— Невже немає ніякої надії? — порушив мовчанку детектив.
— Ми зробили все, що могли, але, на жаль… — ввічливо, але байдужим, геть безбарвним голосом забурмотів представник і розвів руками, — Крім того, лише один день, перший день перебування хворого в нашій клініці безплатний. Для місіс Джексон він уже минув. Але в потерпілої, на жаль, немає гаранта оплати. А без цього подальше перебування в клініці…
— Я заплачу!
— Тоді мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що один день перебування в нашій клініці без будь-якого лікування коштує триста доларів.
— Я сказав, що заплачу!
— Мій обов’язок також нагадати містеру Лі, що лікування і всі процедури оплачуються окремо. Наприклад: лабораторні дослідження — дві тисячі доларів, терапія — п’ятсот доларів на день, рентген — тисяча доларів, одна пінта крові — сто п’ятдесят доларів, плата за операційну кімнату — три тисячі п’ятсот, сама ж операція коштуватиме…
— Гаразд, я підпишу гарантійне зобов’язання, — перебив Джо і подумав, що це, можливо, дуже необачний крок. А раптом місіс Джексон хворітиме місяць чи й два? Плакали тоді його заощадження, які він відкладав на чорний день все своє життя.
— Мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що платити треба наперед за п’ятнадцять діб.
— Гаразд! — уже крикнув Джо і смикнув рукою мочку вуха, як це він робив завжди в хвилини роздратування. — Ведіть!
Та ось ліфт зупинився, безшумно відчинилися двері, і вони, минувши хол, швидко пішли в кінець довгого і вузького напівтемного коридора, де сиділа жінка в білому халаті і щось писала. Там Джо невміло натягнув білий халат, і вони зайшли в крихітну палату, у яку ледве втислися ліжко і тумбочка. Навіть стільця, на який можна було б сісти, не було. Вікон теж не було, натомість під стелею навіть у ясний день тьмяно блимала жовта лампочка.
— Палата для тих, хто не має гаранта, щоб заплатити за лікування, — буркнув представник клініки і відвернувся.
Місіс Джексон лежала на спині, до підборіддя накрита сірим запраним до дірок простирадлом. На жовтому лиці виднілися сліди опіків, ніс і підборіддя загострилися, щоки та очі запали. Вона непорушно дивилася в стелю і стогнала.
— Місіс Джексон. Ви хотіли говорити з представником Кримінальної служби? Ваше прохання виконано.
— Я хотіла говорити лише з тими двома джентльменами, котрі були… минулої ночі на віллі “Двох щасливців”. — Голос у неї був неприродно тонкий. Джо здалося, що він ось-ось урветься.
— Я один із них, — сказав, — Джордж Лі.
Лінда перевела очі із стелі на стіну, потім нижче і нарешті спинила свій погляд на детективові.
— А-а… — Вона кволо посміхнулася куточками спечених, аж чорних уст. — Це я вас тоді обізвала… бандитами. Даруйте. А зараз я хотіла… хотіла застерегти вас, щоб не відкривали годинник. — Передихнула. — Боялась, що помру і не встигну… Це дуже небезпечний годинник. Він убив мене, він повбиває і вас… — захрипіла.
Джо кивнув.
— Ми вдячні вам, місіс, за застереження.
— А ще я хотіла вас попрохати… — говорити їй уже було важко, хрипіння переходило у свист, — попрохати, щоб ви… не чіпали того привида.
— Чому?
— А тому… — Вона довго мовчала, збираючись з силами, і чорні губи її вже мертвіли. — Та жінка, що ховається у годиннику, і так покарана… Вона безтілесна, вона заздрить земним жінкам,
— Ми врахуємо вашу доброту, місіс Джексон. Після вашого видужання ми…
— Я не видужаю… я вже вбита. — її очі скляніли і застигали мертвими каламутними кружальцями. — А Дженні… не чіпайте. Може, хоч із нею Майкл буде щасливим. Він так прагнув щастя, так його жадав. А я не змогла йому принести щастя… Він мене не любив, але я його любила… любила… люблю. Він був моєю єдиною радістю у житті.
Застиглі, запалі очі на мить засвітилися, у них ніби догоряли останні кволі іскорки життя, що покидало жінку.