Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
— Я не знаю такого…
— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.
— Солдатська книжка при тобі?
Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!
— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.
— Полк, рота?
Розвідники притихли, ждуть моїх відповідей. Але, можливо, саме ці запитання і несуть мені порятунок. Я випростався у сідлі і без запинки, голосом, що наче аж дзвенів від образи, відрапортував фельдфебелеві, хто, якого полку, роти, назвав чини і прізвища командирів. Кінець кінцем, кожний гітлерівський солдат на моєму місці зрозумів би, що його в чомусь запідозрюють, і образився б. Мої швидкі і точні відповіді заспокоїли Рутнера. Розвідники втрачали цікавість до мене, завовтузилися на мотоциклах, розминаючи ноги і вибираючи зручніші пози.
— Пане фельдфебель, я можу запізнитися… — перейшов я в наступ.
Здоровило глянув на мене співчутливо.
— Ось що… Ти або ж плутаєш, або заблудився.
— Заблудитися? — іронічно запитав я. — На шосе? Позаду за два кілометри стоять наші танки. Я проїздив…
— А я не хочу, щоб ти потрапив у лабети червоних! — загорлав Рутнер. — Досить того, що ми втрапили… Розвертайся, поїдеш з нами. Моріц, сідай до нього в коляску.
Ну, думаю, тут мені й капут! Я здвигнув плечима і викинув останній козир.
— Пане фельдфебель, ви берете на себе відповідальність за те, що перешкодили мені виконати наказ, одержаний від вищого начальства?
Він щось сердито буркнув у відповідь. До мого мотоцикла вже йшов солдат у шкіряній куртці і шоломі. Лівою рукою він підтримував праву, забинтовану до ліктя.
— Що тут у тебе? — нахилився до коляски фельдфебель.
— Магазини до кулемета.
— А чому два шоломи?
“І як це я не здогадався викинути один? Кретин, яких мало на світі білому! Добре, хоч гімнастерку в передок запхав”.
— Другий товаришів. Я дуже поспішав…
Поранений танкіст умостився біля мене в колясці. Колона рушила. Фельдфебель на ходу скочив у сідло позаду водія, В колясці третього мотоцикла лежав солдат, засупонений ременем через спину, руки його звисали мало не до землі. “Везуть убитого”, — майнула в мене думка. Я ждав, поки проїде вся колона, щоб прилаштуватись у хвості: це не могло викликати підозри, машини, що рухалися, заважали розвернути мотоцикл. І це було останньою моєю надією… Але останній мотоцикліст зупинився, щоб пропустити мене. Аж тепер я помітив спину солдата, що сидів за кулеметом: цей мотоцикл мав прикривати вогнем колону.
Розвернувся. їхали нешвидко. Я зиркнув на пораненого і мовив співчутливо:
— Не пощастило вам… Як же воно вийшло?
— Як?.. — охоче і, як мені здалося, навіть із прихованою радістю обізвався він. — Повітряна розвідка, чорти б її побрали, донесла, що більшовики залишили позиції і відійшли до цієї… ну, як її… Одне слово, відійшли до іншого села.
— До станиці Рівнинної.
— Так, так. Нам наказали перевірити, промацати їх. Вийшли… Все добре, два мотоцикли попереду, танк і п’ять мотоциклів позаду. Наблизилися до передньої лінії оборони противника, почали обстріл — мовчать. Та лиш рушили вперед, пролунав постріл ззаду.
— Ззаду?
— Так, так, друзяко! В тім-то й річ, що стріляли з тилу. Вони спеціально поставили гармату так, щоб вести нам вогонь у спину. Яка броня у танка ззаду, сам знаєш… Вцілили в моторне відділення. Ми відкрили вогонь із кулеметів, почали башту повертати, а тут знову постріли. Один снаряд попав у башту. По-моєму, без пляшок із запальною сумішшю теж не обійшлося. Дуже швидко вся машина загорілася. Я вистрибнув, фельдфебель за мною. А лейтенант… його поранило чи оглушило. Фельдфебель хотів витягти і не зміг…
— Завтра ми помстимося за лейтенанта.
— Завтра ми їм дамо! — бадьоро погодився танкіст.
— Наступ розвивається успішно, — сказав я вдоволено.
— Ще б пак! Тридцять — сорок кілометрів за добу.
— А попереду кавказька нафта…
— У тім-то й суть, друзяко, — терпіти таке було понад мої сили. Я побачив попереду вибоїну і не звернув. Коляску сильно підкинуло, танкіст схопився за поранену руку, щосили зарепетував:
— Тобі, може, повилазило? Дивись, куди їдеш!
Мені не повилазило. Я дивився на дорогу, запам’ятовував усі вибоїни, ямки. Все-таки не втрачав надії, що мені доведеться ще раз проїхати, хай навіть із вимкнутою фарою. Що там фара, я ладен був мчати до своїх навіть із зав’язаними очима. Озирнувся на задній мотоцикл, і відразу ж в очі впала тоненька бурштинова смужка, що позначала на сході лінію небосхилу. Світання! Щось ніби обірвалось у мені.