Танки на мосту! Голка в сіні
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Танки на мосту! Голка в сіні». Краткое содержание книги:
Попереду на шосе затемніло якесь непорушне громаддя. Танк! Він стояв до мене кормою, видно було стерті до блиску траки, вихлопну трубу, масивний гак. Поруч піднятої вертикально ляди стриміла голова в шоломі. Наче обминаючи вибоїну, я повів фарою і помітив другий танк, що був праворуч, за кюветом. Невже це і є передовий загін? Я зменшив швидкість: тут вихором не прошмигнеш— гармата і кулемет націлені на дорогу. Але й зупинятись не можна, треба дати зрозуміти, що я дуже кваплюсь.
Той, що був у люці, курив, прикриваючи долонями вогник сигарети. Його лиця я не бачив, хоча напевно знав, що він дивиться на мене без тривоги й особливої цікавості. І тут у мене виник неймовірний план дій: треба зупинитися, зняти з себе (аби не викликати підозри) автомат, залишити його в колясці і, вискочивши на танк, сказати якомога дружелюбніше: “Почастуй сигаретою, гренадер, а то очі злипаються. Мало в кювет не втрапив…” Тої миті, коли він чиркне запальничкою, непомітно спустити в люк гранату, висмикнувши перед тим запобіжне кільце. Граната сковзне униз, стукне, звичайно, об залізо. Мені треба сказати спокійненько: “В тебе впало щось?” — і відступити трохи. А вже після вибуху, коли здійметься тривога, загорлати: “Он вони!” —дати чергу з автомата і, стріляючи, помчати навздогін уявним радянським розвідникам. Піхто з гітлерівців не наважиться стріляти в спину своєму мотоциклістові, який переслідує противника…
Не знаю, як все це вийшло б у мене, коли б тієї миті, коли я зупиняв мотоцикл, на сході не пролунали приглушені відстанню гарматні постріли, кулеметні черги. Танкіст різко повернув голову у той бік, я вже не цікавив його. Гармати, зробивши п’ять — шість пострілів, замовкли, а кулеметна стрілянина розгоралась. Десь далеко в нічній пітьмі затремтів рожевий відсвіт.
— Що там? — спитав я.
— Наша розвідка. Напоролись…
— Доннер веттер! Дивись, не зівай! — вигукнув я, скочив на мотоцикл і помчав уперед, в напрямі пострілів.
Чому я відмовився від свого первісного плану? Чому танкіст не зупинив мене? Як я передбачив, що він не буде мене затримувати, не зніме тривоги і не дасть по мені черги? Таких запитань я собі не ставив: мені тоді було не до самоаналізу. В ті секунди я просто вірив, що він не стрілятиме вслід. І він не стріляв.
Вирушаючи в нелегку путь, я добре усвідомлював, що можу зіткнутися з багатьма несподіванками. Гітлерівська розвідка, що нишпорила десь попереду, була одним з неприємних сюрпризів, які заготувала для мене доля. Та лихо не без добра, тепер я знав одну дуже важливу для мене обставину — лінія оборони радянських військ проходить за якихось три — чотири кілометри, саме там, де тріпоче яскраве полум’я. Ціль зовсім близько. Розвідка, що повертається до передового загону, останній бар’єр, через який мусить проскочити на своєму сірому вовкові Іван-царевич у німецькій військовій формі…
Знову на дорозі сліди бомбардувань — перекинутий на бік грузовик, розтрощені вози, снарядні ящики, гармата, мертві коні. Так і лежать поряд в упряжі. Об’їхав я їх, вихопився на пагорок і побачив хижі промені, що жадібно нишпорили по землі. Мотоциклісти! П’ять променів — п’ять мотоциклів. Невже вони і в розвідку їздять? Яке нахабство: нічого не бояться, навіть роз’їжджають із засвіченими фарами!
Моторизована розвідка… Це було мені з руки. Німці змушені триматися дороги, мені ж найкраще перетягти свого мотоцикла через кювет, відкотити його якнайдалі убік і виждати, поки вони проїдуть мимо. Я похапцем вимкнув фару, заглушив мотор і тут же почув торохтіння машини, яка йшла назустріч. Попереду блимнула фара, я потрапив у промінь слабкого розсіяного світла. З видолинка виїжджав шостий мотоцикл, що йшов далеко попереду колони. Догрався! Ховатися пізно. Значить, шестеро проти одного… Ні, їх було більше. Коли я увімкнув фару, то побачив, що в колясках сидять по троє чи навіть по четверо. Вісімнадцять проти одного! Міст! Я мушу будь-що дістатися до своїх, перш ніж міст захоплять гітлерівські десантники, перевдягнені в радянську форму. Отож уперед!
Зустрічний мотоцикл з трьома фашистами уповільнив хід. Суворі, похмурі обличчя, наче з похорону їдуть. Я почав перший, не чекаючи запитань.
— Де командир?
— Зараз під’їде, — оглядаючи мене, сказав єфрейтор, що сидів за кермом. — Ти звідки?
На такі запитання можна було не відповідати, тим більше якомусь там єфрейторові. Я поспішав, мені терміново потрібен був командир. Вони мовчки дивилися, як я від’їжджав, але самі не рушили з місця. Очевидно, єфрейтор вирішив заждати колону, він зрозумів, що я везу наказ. Хтось із них обов’язково дивиться мені вслід, тепер вже не звернеш з дороги, не сховаєшся, зустрічі не минути. А далеке вогнище палало яскравою, пломінкою зіркою, кликало мене. П’ятнадцять проти одного. Коли не рахувати тих, що зосталися за моєю спиною. Коли не рахувати… Ось і вони! їдуть повільно, з невеликими інтервалами. Передній мотоцикл зупиняється. Я хвацько, як мовиться, на повному скаку, підлітаю до них.