Століття Якова

Чим далі жила в нього Альона-Оленка, тим більше прив’язувався до неї Яків. Коли вона почала оживати, виявилося, що це дівчисько таки вміє дещо робити. Прибрала в хаті, по-своєму порозставляла горщики, із книжок, котрі валялися в коморі (ще з тих пір, як його доньки та син ходили до школи) вирізала картинки, на яких були діти коло ріки, жінки в полі й задумана дівчина ци, може, молода жінка, й повішала на стіни, приліпивши клеєм, який найшла в тій же коморі. Щоденно ішла на лужок, приносила звідти квіти (к’яти, як казали в їхньому селі ще на польський манір) і ставила в банку. Затребувала, щоб Яків показав, як варити борщ, і таки зварила. Олька було протестувала — нащо вам, тату, тримати тую почвару, ще чимось заразить, а то й обкраде. Що в мене красти, відмахувався Яків. Наркоманів своїх приведе. А воне знають, де вона, в якому селі? А тоді Олька прибігла — та всяке, чуєте, всяке вже кажуть в силі, що й вона ніби ваша коханка, цеє молоде почварище. Яків дивився на дочку й не міг збагнути: шуткує ци правду каже? Аякже, коханка, сказав, так і передай своїм кумасям, хай ще більш язики почешуть, що їм ще робити, а він, старий дід, за п’ять літ до сотні, авжеж, зробив їй, ций дівці бахура, як народить, волохате, з довгими вухами, то всеньке село, всенькі Загорєни запросить на хрестини, а тибе, Олько, та твою плетуху Гришиху за кумів, думаю, не погрумічаєте, прийдете, ще й подарунків принесете, не забудьте, а кого за кумів з чоловіків узєти, то вже самі нараїте. Так казав він, Олька сердилася, спльовувала, йшла, верталася на другий день, щоби щось ще принести, али до Оленки не чіплялася. Майбуть, досі сидів у ній спомин про крутий батьків норов — добрий-добрий, покладистий, а спробуй єго слово порушити, проти волі піти в чомусь сурйозному, то лиха не оберешся, міг і в такому віці костуром огріти, а вона, як не є, а звикла терпіти. Бо батько, так у їхній родині заведено. До того Олька була сама-самісінька, діти жили — одне в городі, Сьомка неїн все по своїх морях-окіянах плавав і казав, сам боїться в село вертатися, бо тилько на кораблі й живе, а тутка світом нудить, Танька... Танька, найменша онучка по Ольці, втретє десь вже за границею заміж вийшла, й була мала надія, що вони її взагалі колись побачать. Людка в другім селі. Поліна тутечки, а що толку... Отож підозрював Яків, що Олька ще самотніша за нього, бо бабські розмовини — то їдне, а хата, як і в нього, порожня. Знав, правда, й гинше — а ни він до Ольки не вернеться, ни вона до нього не перебереться, обоє не те що вперті, а мають жити по-своєму, раз уже він до цієї хатини вернувся, тутечки й умре.