Століття Якова
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
- ISBN: 978-617-12-2399-8, 978-617-12-1700-3, 9786171223981
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Століття Якова». Краткое содержание книги:
І таки додражнилася.
Коли весільники стали виходити з-за столів, мати й батько благословляли на дорогу до храму, Яків тихо відділився від людського гурту й майнув до хліва.
Рушниця-п’ятизарядка лежала в дильові, всередині видовбаної пустоші (от чого не могли її знайти поліціянти), холодна й начеб усміхнена.
— Чекала мене? — сказав Яків, мов до живої.
Погладив, перевірив, чи загнаний набій. Набоїв не було. Виходить, батько дізнався про його намір? Чого ж тоді не сховав в іншому місці?
— Ну добре, — пробурмотів і мацнув у щілину в стіні хліва.
Там лежав набій. Один-однісінький. Загнав його в рушницю.
Клацнув затвор. Звів курка і вийшов на двір.
Весілля вже йшло до вулиці, а від сусіднього двору бігла мати.
— Яшку! Ясю! Спинися!
Він не чув. На сусідньому дворі грали троїсті музики. Казали, то знаменита на округу трійця музикантів, виписана Вергунами з міста.
Все одно вони йтимуть миіуіЬ їхнього двору до церкви. Все одно йтимуть, затято билося в голові.
— Ясю! — мати кричала так розпачливо, мовби він вже когось убивав чи цілився в неї саму.
Яків обминув матір, навіть відштовхнув протягнуту руку, вийшов на вулицю. Звісно, вони його побачили, побачили наведену на молодих цівку рушниці. Хтось закричав, натовп хитнувся, мов одна велетенська хвиля.
— Стійте!
Яків сам здригнувся од свого пронизливого крику. Крик долинув хтозна з якої далини і впав зовсім поруч.
Весілля спинилося. Заціпеніли люди й стихла музика. Такого ще в їхньому селі не було. Порушити весілля, яке йде до церкви, до вінчання...
Наперед вийшов батько Федот. Пішов до напасника.
— Якове, не дурій! — сказав тихо, але твердо, дуже твердо. — Не дурій, чуєш, Якове? На що руку підіймаєш?
— Стійте, — сказав Яків. — Стійте, тату, бо стрельну. Я нікого не вбиватиму. Али не підходьте.
— Тоді чого ти хочеш? — спитав Улянчин батько.
— Вашу дочку, — сказав Яків.
— Хіба ти не бачиш — вона за гиншого виходить? Сама виходить. Ніхто її не силував. Ніхто, Яшку.
Слова Федота покотилися до його, Яковових, ніг і відкотилися кудись убік. Лежали і блищали.
«Може, відступитися?» — подумав Яків і зрозумів, що не відступиться, ні за яку ціну не відступиться.
«Благословлєємо, бажаємо щісця, здоровля й діточок на щісця», — слова зашелестіли у вухах, а тоді зазміїлися перед ним, стаючи чи то справді маленькими дітьми Тимоша й Улянки, чи то якимись чорними почварами, котрі повзли вулицею.
Такі слова благословляння батьківського якусь годину чи й менше тому казала Улянчина мати, коли прийшло весілля Тимошеве.
А перед тим щось схоже промовляв чоловік, який стояв перед ним. Для молодих і цих людей — святі слова.
— Віддайте Улянку, і я нікого не зачеплю, — сказав Яків, хоч його руки дрібно затряслись.
Як і голос.
— А хіба вона хоче бути з тобою? — сказав Федот і повернувся до дочки. — Хочеш, доцю? Скажи цьому анциболоту.
І Улянка сказала. Він не почув, а швидше зрозумів по губах, які не раз цілував — вона видихнула щось. Невже коротке: «Нє»?
— От бачиш, — сказав Федот. — Опусти ружжо й пропусти весілля. Не бери гріха на душу.
— Нє, — відповів тепер Яків. — Я піду тільки з Улянкою. Чуєте, тату?
«Ми любилися з нею й будемо любитися», — хотів сказати і все ж не сказав.
— Та чого ви-те стоїте, — то вже Петро попрямував до нього. — Він не посміє стріляти.
— Не посмію, кажеш?
Яків звів рушницю й вистрелив поверх людських голів. Весільний натовп ойкнув і сахнувся. Спинився й Петро.
Після того ще наперед вийшов знатний гостювальник — солтис. Али і йому на слова, сказані польською, що доведеться відповідати, що ще не пізно образумитися, Яків твердо наказав:
— Назад! Бо стрілятиму! — І затвором — клац.
А тоді звелів:
— Йди до мене, Улянко! Чуєш? Бо зара проллється кров.
І Улянка пішла. Спершу поволі, а тоді ледь не побігла. Даремно її хапав за руку Тиміш. Вирвала. Стріпнула рукою, мов щось скидала.
Коли вона наблизилася — перелякана, аж вельон, здавалася, тремтів, схопив за руку він, Яків. Став одступати, однією рукою тримаючи Улянку, а другою — наведену на весілля рушницю. Так відступив на їхнє подвір’я, пройшов мимо сполоханої, напівживої матері, далі за хлів, а там стояв прив’язаний до яблуні Гнідко — єдиний їхній кінь.