Діти Капітана Гранта [з ілюстраціями]

— А наш малий Роберт?

— О, Роберт!.. — утрутився в розмову Джон Манглс. — Якщо його немає в машинному відділенні, це означає, що він уже йідйя-вся па щоглу. Цей хлопчина просто глузує з морської хвороби... Та ось самі помилуйтеся. Бачите, де він?

Усі подивилися туди, куди вказував капітан, — на фок-Щоґлу: там, на висоті сто футів над палубою, па канатах брам-стеньги висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.

— О, заспокойтеся, міс! — сказав Джон Манглс. — Я відповідаю за нього. Обіцяю вам, що в недалекому майбутньому перед капітаном Грантом стане завзятий моряк, — адже я анітрошки не сумніваюся в тім, що ми розшукаємо цього гідного капітана.

— О, якби це було так! — відповіла дівчина.

— Мила міс Мері, будемо сподіватися, — заговорив Гленарван. — Усе віщує нам успіх. Погляньте на отих славних хлопців, що взялися здійснити нашу високу мету. З ними ми не тільки дійдемо до мети, але й зробимо це без особливих перешкод. Я обіцяв Елен розважальну прогулянку і сподіваюся дотримати свого слова.

— Едуарде, ви найкращий у.світі! — вигукнула Елен Гленарван.

— Аж ніяк, але в мене найкраща команда на найкращому судні... Хіба ви не захоплюєтеся нашим «Дунканом», міс Мері?

— Звичайно, сер, я захоплююся ним, — відповіла дівчина, — і захоплююся як справжній знавець.

— Он як!

— Я ще дитиною гралася на кораблях батька. Він мав зробити з мене моряка. Але і тепер, коли б треба було, я напевне змогла б узяти рифи, згорнути вітрила.

— Та невже, міс! — у захваті вигукнув Джон Манглс.

— Якщо так, — сказав Гленарван, — то в особі капітана Джона ви безсумнівно матимете великого друга, бо фах моряка він ставить понад усі інші в світі. Навіть для жінки він не уявляє собі нічого кращого. Чи не так, Джоне?

— Так, сер, — відповів молодий капітан, — але я все ж мушу зізнатися, що, на мою думку, міс Грант більше пасує сидіти в рубці, ніж ставити брамсель24. Проте мені було дуже приємно чути те, що вона сказала.

— А особливо коли вона так захоплювалася «Дунканом»... — додав Гленарван.

— ...який цілком цього заслуговує, — заявив Джон Манглс.

— О, ви так пишаєтеся своєю яхтою, — сказала Елен, — що мені захотілося оглянути її всю до самого трюму, а також подивитися, як наші славні матроси влаштувалися в кубрику.

— Вони прекрасно влаштувалися там, — відповів Джон Манглс, — зовсім як удома.

— А вони справді вдома, люба Елен, — сказав Гленарван. — Адже ця яхта — частина нашої землі, так. би мовити, куточок графства Думбартон, що пливе хвилями океану. І ми зовсім не залишили нашої батьківщини: «Дункан» — це Малькольм-Кестль.

— Ну, тоді, дорогий Едуарде, покажіть нам ваш замок, — жартівливо мовила Елен.

— До ваших послуг! — відповів Гленарван. — Але спершу дозвольте мені сказати кілька елів Олбінету.

Стюард «Дункана» Олбінет був чудовий метрдотель, ретельно і розумно виконував свої обов’язки. Він негайно з’явився на поклик свого хазяїна.