За золотом Нестора Махна
- Автор: Скрипник Олександр Васильович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-88-6
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «За золотом Нестора Махна». Краткое содержание книги:
У другому розділі книги публікуються листи Махна і його бойових товаришів, спогади, свідчення та інші документальні матеріали, які проливають світло на пошуки золота, а також життя і діяльність махновців у еміграції.
Хоч і не відразу, але згодом Лепетченко знайшов спільну мову з Самуїлом. Спочатку, дізнавшись, що Іван служив у Махна, єврей поставився до нього насторожено, з відвертою неприязню. Як з’ясувалося, махновці у Катеринославі ледве не зарубали його брата. Той дивом залишився живий. Зате забрали всі цінності. Самуїл все допитувався, де ж поділося награбоване золото, якого у Махна нібито було кілька возів.
— Невже залишили в Україні і не забрали з собою, коли втікали до Румунії?
— Так, залишили, — зізнався Іван. — Хіба б ми так тут жили, якби мали золото.
— Ой-вей, як шкода, — сплеснув руками Самуїл.
Коли він говорив про золото, очі в нього блищали, він постійно нервово кусав нігті на руках.
Тоді на мить замислився, потім по-змовницькому стишив голос і нарешті запитав:
— А де ж ви ті вози сховали?
— Та ніяких возів із золотом не було, — відказав Іван.
— Як це не було? Як це не було? — не вгамовувався Самуїл. — Люди що — брешуть? Щось ти, Іване, недоговорюєш.
— Балачки то все, — махнув рукою Лепетченко. — Ну, було якось у нас двадцять пудів золота, але їх довелося покинути, щоб хоч самим врятуватися. Це трапилося ще взимку 1920 року в Гуляй-Полі. Тоді наш загін зненацька оточили дві дивізії 14-ї армії червоних. В останню мить нас попередили вірні люди, так ми кинули кілька гармат і вози із золотом та іншими цінностями, а самі вночі ледве вирвалися з кільця.
— А ще мій брат розповідав, — ніяк не міг заспокоїтися Самуїл, — що ви тоді в катеринославському ломбарді багато цінностей забрали. І начебто закопали їх у Дібровському лісі.
Він пильно дивився Лепетченку в очі, ніби хотів крізь них зазирнути прямо в душу і розвідати всю правду про закопані скарби.
— Та то все пусте люди вигадують, — відмахнувся Іван.
— Почекай, Іване, — взяв його за руку Самуїл. — Не спіши казати мені неправду. Нас сама доля звела тут разом. Ти ж сам тому золоту не даси ради. А я знаю, що з ним робити. Довірся мені. Я старий битий єврей, зі мною не пропадеш. Думаєш, у мене на кордоні все забрали? Погано ти знаєш Самуїла Цукермана. — Він непомітно дістав і показав Іванові дві царські золоті монети. — Під час обшуку я їх заховав під язиком. Цього достатньо, щоб підкупити наглядача і втекти звідси. Якщо ми успішно доберемося до Одеси, я тобі зроблю будь-які документи. Потім ми разом поїдемо до тебе в Гуляй-Поле і відкопаємо зарите золото. А тоді сядемо на пароплав і попливемо хоч в Америку, хоч у Францію. Заживемо як справжні люди. Самуїл Цукерман знає, як живуть справжні люди. А без мене ти відразу потрапиш до рук ГПУ. Ось і поміркуй гарненько над моєю пропозицією.
Ще довго старий єврей схиляв Івана до свого задуму, аж поки той не здався і розповів таки про сховані цінності. Але не про всі і, звичайно ж, не називав місця схованок. Та Самуїл і цьому був несказанно радий. Він старався догодити Іванові, чим міг, щоб остаточно добитися його прихильності. Тут вже удвох почали думати, як втекти з в’язниці. Що це буде зробити дуже важко, вони вже зрозуміли. Але надії не втрачали.
Якось, миючись у тюремній лазні, Лепетченко звернув увагу на грати, які настільки проіржавіли від постійної вологи, що здавалось, їх було б неважко виламати. Про це він розповів Самуїлові. Але при всіх цього зробити неможливо. Єдиний спосіб — залишитися прибирати в лазні після того, як всі підуть. Після кожного миття звичайно залишали двох в’язнів під наглядом конвоїра.
Згодом черга прибирати дійшла і до їх камери. Якраз вдалося лишитися удвох. Перед цим Лепетченко запропонував своєму товаришу, щоб той дав конвоїру золоту монету і умовив того принести щось поїсти і випити, а то вже зовсім, мовляв, охляли з голоду. Самуїлові, з його талантом переконувати будь-кого, це було зробити легко. Коли наглядач замкнув їх у лазні, щоб нікуди не ділися, а сам пішов за харчами, Лепетченко випробував на міцність грати на крайньому вікні. Воно містилося в закутку і виходило на пустир, який не охоронявся. В цьому переконалися ще раніше. Зачепивши за кріплення кочергою, взятою біля печі, Іван напружився щосили, і грати подалися. Ще кілька зусиль — і переіржавілі кріплення тріснули.
Тепер залишалось почекати конвоїра. Коли його вдасться підпоїти і зв’язати, лише тоді можна тікати, інакше по гарячих слідах можуть швидко знайти. Тюремник приніс пляшку горілки і добру закуску. Самуїл заздалегідь пообіцяв ще заплатити, і охоронець був щедрий на чужі гроші. Напевно, до цього часу золота і в руках не тримав. В’язні пили мало, налягаючи на їжу. За ці три місяці вони вже й забули, як пахне сало і ковбаса.