Зброя вогню
- Автор: Завітайло Тарас
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-82-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зброя вогню». Краткое содержание книги:
— Ти вже даруй, — непевно сказав він, — але мені так спокійніше буде.
— Будь ласка, будь ласка, — байдуже буркнув упир.
Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.
— Що, несила самому вивести цю погань? — упир співчутливо глянув на водяника.
— Ага. Я вже й пірнав — не дохнуть, зарази.
— Можу допомогти.
— Як? — недовірливо покосився водяник на упиря.
— Простим, загальновідомим способом.
Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, — козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.
За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.
Узявши зі схованки трохи золотих дукатів і цехінів, козак повернувся до човна і незабаром уже підпливав до острівця, де стояла його хатина.
Ще здалека Андрій почув чийсь регіт, що долинав з острівця, а підпливши ближче, побачив таку картину: коло самої води рачки стояла дивна істота і розглядала своє відображення, повертаючи свою лису головою з великими лапатими вухами то в один бік, то в інший, ніби милуючись собою. А ззаду істоти хтось качався в траві, захлинаючись від сміху. Почувши хлюпання весел, істота підвела голову. Карі очі світилися непідробною радістю, а на обличчі грала широка, на весь рот, посмішка, сяючи неприродною білизною зубів.
Андрій пристав до берега і вистрибнув з човна. Никодим підвівся і погладив свою лисину.
— Ну як я тобі, Сивий? Помолодів?
Упир, усе ще тримаючись за живіт, теж підвівся. Андрій кинув весло на траву.
— Еге ж, куди вже далі! Твоя робота? — звернувся він до упиря.
Той, сміючися, кивнув:
— Чия ж іще?
— Ну ти й шкуродер, Мефодію.
— Нічого подібного, — скривився упир. — Ти бачив, як він чухмарився? Вони ж його живцем загризли б! Та й йому подобається…
Никодим закивав лисою головою.
— Подобається, подобається! А то дався вже мені взнаки цей мурашник! Та й голові легше стало…
— Ну, подобається, то подобається, — сказав Андрій, — тільки тепер, — ти вже не ображайся, — дуже вже на євнуха став ти схожий.
— Тому-то я так і сміявся, — пирснув упир.
— Ти, — перебив його Андрій, — не сміявся, а іржав, як кінь! Я тебе чув ще за версту звідси… Гаразд, показилися, і годі… Ходімо в хату, присядемо перед дорогою.
Усі троє зайшли в хатину. Андрій і Мефодій сіли на лавку, а водяник вмостився на цебрі і став зиркати то на упиря, то на козака.
— А що, Сивий, далеко зібрався?
— А тобі яке діло?
Водяник став водити босими ногами по підлозі, згрібаючи розсипане сіно в купку.
— Та я так… Не на Черкаси бува?..
— Може, й на Черкаси… А що?
— З собою не візьмеш?
— З якого це дива? — Андрій здивовано глянув на водяника. — Літо, вважай, надворі, хлюпався б собі в заплавах!
Водяник шмигнув носом і за звичкою почухав потилицю.
— Розумієш, Сивий, дуже вже прив’язався я до людей, сумно мені тут одному, нудьга зелена… — Никодим дивився кудись удаль. — А оце ж пам’ятаєш, ми з тобою зимували на хуторі минулої зими?
— Ну?
— Там млин водяний, мене ще мельник помічником до себе запрошував…
— Помічником — водяника! — розсміявся упир. — Нічого не скажеш, хитрий мельник!
— Так він і знати не знав, хто я, — відмахнувся Никодим. — Ну то як, візьмеш, Сивий? — водяник з надією глянув на козака.
— А відкіля ти знаєш, що я саме на той хутір збираюся?
Андрій підозріло глянув на водяника, а потім перевів погляд на упиря. Упир одразу взявся розглядати стелю, ніби він тут ні при чому.
— Гаразд, гаразд, ну, проговорився, поки цилюрникував, — зізнався Мефодій, — ну, буває… Та й він, як видно, не ворог тобі…
Андрій втупив в упиря твердий погляд.
— Цей — не ворог, навіть друг. Але надалі будь уважнішим і стеж за тим, що й кому говориш.
— Добре, вибач, — винувато кивнув упир.
— Гаразд, збираймося.
— Так береш?.. — водяник радісно підскочив.
— Кажу, збираймося, значить, беру.
Андрій дістав з-під лавки невелику обковану залізом скриньку і відкрив її. У скриньці лежали два пістолі і добра жменя куль. Половина з них були срібними. Засунувши пістолі за пояс і причепивши порохівницю, Андрій поправив шаблю і зняв з полиці невелику торбу.
— Ну все, йдемо.