Любий бо-пер!..
- Автор: Дері Тібор
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-5850-12-1
- Переводчик: Леся Георгіївна Мушкетик
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Любий бо-пер!..». Краткое содержание книги:
Тібор Дері (18.10.1891–18.08.1977)
Угорщина
Тібор Дері / Tibor Déry відомий угорський письменник — народився в Будапешті, в родині фабриканта. Навчався в Угорщині та Швейцарії. 1917 року дебютує еротичною повістю «Лія». У 1918–1919 рр. приєднався до революційного руху, став постом-модерністом робітничого руху. Після падіння РУР перебував деякий час в ув'язненні, після чого емігрував на Захід. Протягом 1920–30-х pp. жив то за кордоном (Австрія, Німеччина, Італія, Франція), то вдома. Публікується в авангардних часописах, пише роман «Подвійний крик», п'єсу «Немовля-гігант» (1926) та ін. Упродовж 1931–45 pp. працює над головною книгою свого життя — 1000 сторінковим романом-епопеєю «Незавершена фраза», пише сюрреалістичний твір «Пекельні ігри» (1946) про облогу Будапешта, яку він пережив разом із матір'ю в схроні. Після війни Дері знову в компартії, але з часом дедалі більше проникається сумнівами. Ці його настрої відобразилися у повісті «Нікі», сатиричних комедіях 50-х р. Його роман «Відповідь» різко критикує комуністична влада. У цей час Дері стає одним із натхненників Угорської революції 1956 р. Після поразки його ув'язнили на 9 років, незважаючи на звернення Томаса Пліота, Альбера Камю та ін. 1960 року Дері амністували. Це випробовування підняло авторитет письменника в очах усієї нації. 1960–70-ті pp. період високої творчої активності. Серед найзначніших творів цього періоду — повісті «Уявний репортаж про один американський поп-фестиваль» та «Любий бо-пер!..».
З угорської переклала Леся Мушкетик
— Той, хто крейцар не цінує, тому й форинт не слугує, — мовив він із зітханням, приплющивши очі. Навкруг вуса від задоволення у нього виступив піт.
Я попрощався зі старою й пішов. Від збудження трохи не перекинув свою філіжанку з кавою. Досі я вважав, що змітаю крихти долонею заради порядку, аби бачити перед собою чистий стіл. Однак насправді усе інакше! Виявляється, мені шкода віддавати їх горобцям. Виявляється, я пожираю навіть крихти, аби не ділитися з горобцями, які, злітаючись до мого віконця, повсякчас зазирають до кімнати. Виявляється, що стареча скнарість уже розпочала в мені свою повільну, руйнівну для душі роботу, і якщо я не дам їй по руках, вона підриє всю шляхетну споруду.
Отже, старість? Вже прийшла, питав я себе, не вірячи. Вже? Чи, може, до мене вчепилося кілька паскудних звичок, що непомітно закам'яніли на поверхні душі? Та, увага! Можна ошукати себе самого! Треба дослідити усі мої звички і все, що криється за ними. Я почувався, як той пес, що ганяється за власним хвостом.
Уже на другий чи третій день я відкрив у собі іншу бридку звичку, новий гігантський екземпляр скнарості. Однак нині мій загострений нюх дозволив мені схопити її за вухо і поставити в куток.
— Пане метре, ви вже прочитали мій рукопис?
— Я не метр. Прошу звертатися на ім'я.
Та я його пожалів. Нахабне полум'я молодості, що війнуло з його очей, на мить обпекло мене. Його худе, костисте лице ще не набрякло самовдоволенням, було свіже й вимогливе, він ще не вдовольняв-ся тим, чого вартував.
— Перепрошую, що це був за рукопис?
Рукопис роману він послав мені поштою в супроводі шанобливого листа. Рукопис я, певна річ, не читав. Та й не варто було, адже відомо, що рукописи молодих письменників погані. На той час я вважав, що замість читання чужих недолугих романів краще писати самому, принаймні, написане власноруч буде хоч трохи ліпшим.
Стривай, мовив я до себе. Ліпшим? Для кого? Ти захищаєш інтереси людськості? Чи шкодуєш часу? Ти знову заощаджуєш, нікчемо, аби було що кинути до рота?
Я ще раз глянув в обличчя юнакові: мені не варто було його остерігатись. Здається, я добре знаюся на письменницьких типажах: цей видавався абсолютним нездарою. Нічого, — подумав я, — не будемо дріб'язковими, я ще маю що марнотратити. Адже суворість — це різновид скнарості.
— Любий друже, — звернувся я до хлопця, — я з величезною насолодою прочитав ваш роман. Дозвольте мені детальніше викласти свою думку…
Молодик не зводив з мене очей.
— …знаю, — провадив я далі, — що молоді не люблять, коли їх хвалять у вічі…
— Ви були так ласкаві прочитати увесь роман? — молодий письменник був приголомшений.
— Що означає увесь?
— Усі вісімсот аркушів… до останньої сторінки?
— Не міг відірватися, любий друже, — запевнив я хлопця. — Однак я не хотів би зараз ділитися своїми враженнями…
— Лиш одне запитання, пане метре…
— Жодного запитання, — перебив я. — Свою думку я викладу в рекомендаційному листі, який маю намір надіслати своєму другові Л.Ф., головному редакторові.
На його обличчі читалася тягуча тупість трясовини, мене ж охоплювало натхнення.
— Як відомо, мій молодий друже, старші письменники мого віку загалом ощадливо ущедрюють інших визнанням… так-так, це гарний вираз, ощадливо ущедрюють… З плином часу, самі з себе дивуючись, вони стають обережнішими в оцінках. Не надто хвалять, та ще й егоїзм заважає. У своїй пожадливості вони кожен успіх хочуть привласнити собі, й ніколи не докладатимуть зусиль для того, щоб подібний до вас, незрілий, примітивний телепень… — природно, я називаю вас так лише для прикладу — наскубав собі листя з їхніх лаврових вінків. Талант!.. молодий талант!.. Але ж у цьому немає ніякої заслуги, мій друже, це як полюція в підлітка. Ні, ви зумійте написати в шістдесят хоч одну гарну сторінку, і цим будете хизуватися. Та до шістдесяти нехай ніхто не сміє вважати себе талановитим.
На підвіконня сів горобець, зазирнув до кімнати, потім звично постукав у шибку, мовби попереджуючи. Я засміявся: уже й у моїх горобців завелися звички.