Вершини
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вершини». Краткое содержание книги:
— Григорію Михайловичу, пішли, поки видно.
— Йдіть, я вас наздожену.
Я й Анатолій не встигли ступити кілька кроків, як позаду пролунав розпачливий зойк:
— Де мій молоток?.. Хто бачив мій молоток?..
Всі речі Григорія Михайловича мали дивовижну
властивість зникати саме тоді, коли вони були найпотрібніші.
Я подумав, чи не повернути назад, але Анатолій вже підходив до червоних пагорбів. Ану ж там і справді агати! І я, заглушивши голос власної совісті, кинувся вслід.
Агатів так і не знайшли.
— Будемо знати, що їх тут немає,— втішив мене Анатолій: він завжди знаходив причину для втіхи.— А де ж це наш Григорій Михайлович?
Заінтриговані, поверталися до намету. І ще здалеку побачили дивовижну картину...
Але щоб уявити цю картину якомога виразніше, спробуймо змалювати самого Григорія Михайловича.
Візьміть чистий аркуш паперу, підберіть най-тонше перо. Проведіть довгу ламану лінію — це і буде Григорій Михайлович. Отака лінія, зламавшись навпіл, і котила на наших очах величезний валун.
— Невже агат? — здивувавсь Анатолій.
— А може, золотий самородок?
— От,— сказав з докором Григорій Михайлович, коли ми підійшли,— поки ви десь ходите, я рятую намет.
— Від чого?
— Від урагану.
Біля намету вже лежали два валуни.
— Хто вам це сказав?
— Крат... Вночі буде ураган.
Ми переглянулись: очі Анатолія загорілися передчуттям чергового розиграшу.
— Вікторе Микитовичу,— звернувсь він до Кра-та, який саме повернувся од свердловини,— справді буде ураган?
— Господь з вами, який ураган?
— Та ось Григорій Михайлович каже...
— То він жартує.
— Та ви ж це казали! — Зойк нещасного долетів до небес.
— Я вам казав? Я сказав зовсім інше: ви так хропете, що може зірвати намета. Тож треба закріпити як слід...
— Я хропу?.. Я?..— задихнувся Григорій Михайлович.
І весь вечір не міг заспокоїтись:
— Ні, ви тільки подумайте: я хропу!
Його чомусь найбільше обурило не те, що Крат змусив його котити важкенні валуни, а твердження, що він хропе.
— Повірте мені, Анатолію Андрійовичу, я скільки живу — не хропів!
Я слухав цю дорослу дитину й не знав, що робити: співчувати чи сміятись. Отаке зворушливе поєднання дитинної наївності зі старечою мудрістю мені траплялося вперше. Справжній вчений, ясна голова, провідний працівник науково-дослід-ного інституту, керівник великої теми: експедиція наша відбувалася, власне, тому, що з нами їхав Григорій Михайлович.
— Григорію Михайловичу, ну кому ж, як не вам, знати геологів! Ви ж самі геолог. Ніде, здається, так не «купують» один одного, як серед цього народу. Рідного тата не пожаліють, коли трапиться нагода. Це вже традиція...
— Ідіотська традиція! — сердиться Григорій Михайлович: він ніяк не може зрозуміти, як на отакі дрібниці та витрачати дорогоцінну енергію мозку.— Я хропу!..
— Та не хропете ви!
Заспокоївсь нарешті. Повернувся на спину й моментально заснув. Так, як тільки він і може засинати: без дрімоти, економлячи час. Силою своєї скаженющої волі. В чому я мав нагоду переконатися не раз.
Якось (це було в Казахстані) він застудився. Температура під сорок, обличчя палає вогнем.
— Ви лежіть, я сам піду по агати.
Схопився, поспіхом став озуватись:
— Я теж піду.
— Куди ж вам іти! Помрете!
— Анатолію Андрійовичу, мені краще знати, помру я чи ні. За годину буду абсолютно здоровий.
Вийшов з намету. Під холодний вітер і дощ.
За годину й справді від гарячки не лишилося й сліду...
Вдруге він порятував уже мене. Коли я, перегрівшись під нещадним сонцем пустелі, звалився од теплового удару. Я навіть уже й не хворів — я помирав. Всього мене вивертало, голова розвалювалась, серце млосно заходилось у грудях. Лежав у якійсь покинутій мазанці, що трапилась нам по дорозі, і в агонії болісній чекав неминучого кінця.
І тут наді мною схилився Григорій Михайлович: весь оцей час він і на крок не відходив од мене.
— Анатолію Андрійовичу, вам дуже погано?
Я лише застогнав.
— Я вам зараз допоможу. Мені тільки треба вийти надвір, щоб зосередитись.— Стояла ніч.— А ви постарайтесь розслабитись.