Вершини

— Фотоапарат!.. О-о-о, де мій фотоапарат!..

— Годі, Анатолію Андрійовичу,— зупинив мене Віктор Микитович Крат.— Залиште хоч кілька слайдів на свою дружину.

Анатолій же з якомога байдужішим виглядом додав:

— Це що! В нас на Памірі не такі красуні трапляються.

— Хто заховав мій фотоапарат?! — 3 Григорієм Михайловичем вже починалась істерика.

Коли врешті поїхали й кишлак лишився позаду, Віктор Микитович, який сидів поряд з Гірштейном, обернувся до Григорія Михайловича:

— То ви питали про свій фотоапарат? — Мефістофельське обличчя його, прикрашене гостренькою борідкою, було як ніколи серйозне.

— Апарат,— простогнав нещасний.

— Так він же висить оно поруч з вами!

— Що ж ви не сказали раніше?!

— А звідки ж я знав, що він вам так необхідний?

На місці Григорія Михайловича я вибухнув би

не знати якою лайкою. Але наш супутник лаятись просто не вмів. Лайка й Григорій Михайлович були явищами настільки несумісними, що коли б він вилаявся, ми поніміли б навіки. Тому він тільки вигукнув:

— Зупиніть!

І смиконув дверцята машини.

— Ви куди?

Не відповів. Не оглянувся навіть.

— Григорію Михайловичу!

Григорій Михайлович уже біг у зворотному напрямі.

— Все одно ж не застанете! Вона вже пішла!..

— Поїхали слідом. Бо ще ожениться,— сказав Анатолій.

І ми повернули назад.

Красуні ж, звісно, уже не було. Сиротливо дзюркотіла вода, всі фарби довкола здавались пожухлими.

Григорій Михайлович сердився до вечора. Мовчки сидів, жалісно скліпував і був схожий на великого птаха, ображеного в найсвятіщих своїх почуттях.

— Ви розумієте, Анатолію Андрійовичу, наскільки це важливо для мене,— скаржився вже уночі, коли всі, окрім нас двох, поснули.— Як так можна робити!

Ми лежимо в спальних мішках поверх надувних ліжників, під високою скелею, що чорною громадою впирається в небо. Прошите яскравими зорями, небо нависає так низько, що коли б не скеля, яка його підпирає, воно опустилося б прямо на нас. Трохи нижче реактивним літаком реве могутній потік. Спершу, доки не звик, часто просинався: здавалось, що вода починає нас заливати. От-от підхопить, пожбурить донизу, в стрімку течію, в люто запінені хвилі, розіб'є об лобасте каміння. Та врешті звик, і постійний цей гук вже не тривожить, а заколисує.

Як можу, втішаю свого друга. Кажу, що Віктор Микитович помітив фотоапарат вже пізніше, коли ми виїхали за кишлак, так що все одно було пізно. А сказав те жартуючи.

— Як так можна жартувати?

Бідолашний Григорій Михайлович, він все сприймає всерйоз. Він абсолютно не розуміє, як це можна говорити неправду. Тому й обдурити його легше, ніж малу дитину.

Вчора, наприклад, ми зупинилися посеред широкої долини, на березі мертвого озера. Та й долина вся була мертвою: жодної рослини, навіть травинки, лиш глина й білі плями солончаків. Зупинилися з-за кількох свердловин: Віктор Микитович, як гідролог, мав узяти з них пробу води. Та ще надіялись знайти агати. Якісь геологи наче тут підняли (ох, те наче!) кілька казкових агатів: на пурпуровому тлі — сніжно-білі муарові лінії. Нам не вдалося побачити на власні очі агати, про них розповіли ті, що наче їх бачили (знову це наче!), але ж повинні ми були перевірить ці дані. Напинали намет і поглядали, облизуючись, на червоні пагорби метрів за триста від нашого тимчасового табору: саме там, за розповідями, мали бути агати.