Листи в Україну. Вибране
- Автор: Андрухович Юрий Игоревич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-045-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Листи в Україну. Вибране». Краткое содержание книги:
До книжки Юрія Андруховича (1960) — найкультовішого сучасного українського письменника-постмодерніста і Патріарха «Бу-Ба-Бу» — увійшли «канонічні» вірші з усіх його збірок, а також знаменитий цикл «Листи в Україну». Це найповніше на сьогодні вибране поета.
Перейти на страницу:
Ярослав Ґарсіа Лорка
Ти прогнав пегасика, мов пасинка,
най собі летить конячка панська!
Сніг упав, як піна з вогнегасника.
Вірш запах, як пасіка чи паска.
Був, як темна грамота із титлою
чи земля під сніговим накрапом.
Він тобі зійшов стовпом зі світла
і повив тебе, як чистий прапор —
не словесний порох, не абищиця,
маєш нині світла понад міру,
може, так ніколи й не напишеться
актуальний вірш на захист миру?
Все на світі — колія й баталія.
Хтось про тебе скаже: мій предтеча.
Та й кружляє однострунна талія —
ти б її спинив, бо кровотеча.
Та й слова, намовчані і зіткані
із безсоння, шкарубкі й первинні.
Та й шукаєш правду під позлітками,
гостру, наче куля в серцевині.
Циган Василь
На чужих наречених — пояси, мов табу.
Зостаєшся один і над глиною постиш.
Вилітає на площу нічний табун —
скільки збіглося коней до тебе на посвист!
Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.
З кольорової глини ліпи амазонок —
щось горить над чолом (а чолом як Сократ),
і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —
стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,
і промацав натуру в ключиці й гомілці,
щоб украсти в природи цей тупіт копит
і спізнати тотожність у дівці і гілці,
щось міняв, кочував, покидав сам себе,
полишивши у парку ставкових купальниць
(там ще й досі одна романтично гребе) —
не дивися в той бік, будь самотній мов палець.
Будь, як небо, що пише дощами на склі,
відпусти нам борги і торги, і потреби.
Все змішалось: робота і глина, і хліб.
Мов на площу табун, вилітаєш із себе.
Фотопавло
Чи легко упіймати застояне повітря
провулків, архаїчних, немов дагеротип,
коли твоя робітня — завалена дровітня,
і не виходять очі, а іноді роти?
І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,
що клацає намарне пащека-апарат?
Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,
бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.
Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма
наповнити душею і зберегти в роках…
Яка уважна камера, яка чутлива фільма —
просвічують бретельки і вени на руках.
Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,
а з річкової твані волого світить рінь —
коли навколо тьмяно і контури розмиті,
потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,
потрібно трохи солі, щоб очі проявити,
щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.
Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!
І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.
Футбол на монастирському подвір'ї
…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі.
Вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не впізнані.
Можливі
колона, арка й біла, мов папір,
сумирна вежа, рівня дикій сливі
(ростуть обидві з незбагненних пір).
Так зелено, що смійся або плач
між двох лісів, і невблаганний м’яч
між двох воріт, і піт, і сухо в роті,
і спів бджоли на нерухомій ноті.
А втім, воріт нема. Є дві цеглини,
затоптані в траву. І янголине
та голубине пір’я у траві.
І дві легкі кульбаби, тільки дві.
Літає м’яч! Проте його немає,
мов не було. Лише гарячий згусток
живих секунд, і він повз нас минає,
і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.
Така вже гра: на тлі рослин і стін,
де вгадуються фрески, наче смерті,
догнати плач!.. Він котиться. І він,
мов літери, пощерблені й затерті,
незримий слід і видих.
Перейти на страницу: