ЧЕРВОНИЙ

Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:

— Відомо, хто це зробив?

— Бандерівці, — розвів руками Калязін. — Тут усі лиха — від бандерівців.

— Чого вони лютують? Я щось чув по радіо...

— Знов ти про своє радіо! — роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. — Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно...

— Саме тут?

— На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.

— Тобто?

— Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки... Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.

Я нутром відчував — Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:

— Чого їм треба?

— Кому? — стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: — А, їм... Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі... Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали... Тільки про це я тобі не говорив! — відразу застеріг він. — Дивись, бо офіційно бандерівці — союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому — півроку тільки пройшло — у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів...

Не знаю чому, а мене від оцієї його останньої фрази тріпонуло. Калязін це помітив й одразу додав:

— Вибач, ти теж у нас хохол... Тільки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумієш, що вона дає людям. А вони тут — проти. Хто відкрито, той по лісах ховається. Хто приховує — по вулицях ходить, вітається з тобою.

— То невже вороги скрізь?

— Так і виходить. І чого їх крутить в одному місці? У тридцять дев’ятому, між іншим, коли наші звідси ви били поляків, теж квіти й короваї виносили. Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?

Калязін говорив щиро, і тут я цілком із ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв із газети шматок сала, поклав на хліб та відкусив від цього бутерброда. Мій жест чимось привабив Калязіна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тоді різким рухом змів з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлібні крихти, тицьнув пальцем у якусь замітку.