Матадор. Нотатки авантюриста
- Автор: Зарудко Ігор
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6110-8, 978-966-14-5795-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Матадор. Нотатки авантюриста». Краткое содержание книги:
– До вас поїзд Донецьк – Харків уже прибув?
– Ще ні. А ви хто такі?
– Та ми речі в ньому забули, ось шукаємо.
– Потяг там, на вокзалі. Сюди він і не буде приїжджати. Ану, зараз, почекайте, – сказала жінка й полізла в шафу (там іще й шафа була).
Порившись у ній, вона витягла якийсь зошит, глянула туди:
– Ні, точно. Цей поїзд до нас їхати не буде. Він стоятиме на вокзалі до відправлення.
– Спасибі.
Ми вийшли з тієї «будки» й подалися на місце, де нас висадив таксист. Він чекав на нас, навіть розвернувсь. «Розвів таксист донеччан», – подумав я. Ми підійшли до нього.
– Нам треба назад. Тут нема «нашого» потяга.
– Не питання.
Як не дивно, дорогою назад у таксиста, мабуть, прокинулася совість. Доплативши зовсім трохи, ми повернулись на Південний вокзал і пішли шукати потяг. Я був провідником, звісно ж, не тим, що супроводжує пасажирські вагони, а тим, хто вказує дорогу в незнайомій місцині. Нею для моїх гостей з Донбасу став «зад» нашого вокзалу. Я його добре знаю, і в усіх значеннях цього слова. Ми йшли коліями поміж старими вже списаними і просто старими, але ще діючими поїздами та читали написи на вагонах. Я помітив, що в одному з тих вагонів хтось займався сексом. Мабуть, провідники. Поблукавши, ми нарешті знайшли «свій» потяг. Підійшли до потрібного вагона. Хомич піднявся на сходинки й постукав у двері. Тиша. Він постукав іще раз. Знов тиша. «Мабуть, теж займаються сексом», – подумав я. Хомич постукав сильніше. Мовчання. Потім він почав гамселити у двері ногою. Аж тоді почулись кроки, важкі кроки незадоволеної людини, очевидно, чоловічі. Двері відчинились. Із вагона вдарило спиртним, і чоловік (судячи з усього, провідник) спитав:
– Чого вам?
Його формений піджак тримався на одному ґудзику, штани, незрозумілого кольору, тільки на пряжці, з-під якої виглядали труси. Взутий він був у різні чоботи, один з яких точно був не його. Він постійно його смикав.
– Ми їхали сюди в цьому вагоні, – почав Хомич.
– Вітаю.
– Дякую. Ми забули у вас гітару.
– Ні, у нас нема ніяких гітар, – одразу випалив той.
– Як це нема?!
– От так, нема й нема.
Провідник почав зачиняти двері. Хомичу це не дуже сподобалось. Він був налаштований забрати свою гітару. Силою відкривши двері, донеччанин зайшов усередину. Ми з його дівчиною перезирнулись. Я засміявся. За якусь мить Хомич вийшов із гітарою.
– Віддали!
– Я в цьому не сумнівався, – сказав я.
– П’ять гривень заплатив.
Тю, я думав, що він їх там метелить, а він – гроші. Ну, п’ять гривень, то й п’ять. Ми подалися до генделя, де сиділа вся донецька компанія. Добиралися десь із півгодини. Коли зайшли, усі вже нагрілись, заливаючи в себе алкоголь і… кефір. Спершу я навіть не повірив, що то кефір. Потім глянув на прилавок і побачив, що він і справді там продається…
До мене ми так і не поїхали. Дивлячись на цю ватагу, я подякував усім святим, що Хомич забув свою гітару. А то де б вони в мене помістилися? Надворі розвиднювалось. Ми випили по каві, погомоніли. Частина прибулих, незважаючи на сьому ранку, почала звалювати до своїх харківських знайомих. Мене це і втішало, і трішки напружувало.
Нарешті ми вийшли з генделика й попростували в напрямку Лопані. Щойно почали працювати магазини. Ми взяли білого вина й пішли на пристань. Я згадав Дімона, і мені захотілося його побачити. «Чоловіча дружба – це сила. Посварити двох друзів може хіба що якась незвичайна жінка або справжня стерва». На пристані ми дивились на воду й мріяли. Ментів не було. У таку рань! А донеччани потроху кудись зникали у своїх справах. А мені ставало якось легше дихати.
Ми домовилися зустрітись аж увечері перед виступом, у тій кафешці, де мали відбутися поетичні читання. День минув насичено й невимушено. Поетичні читання пройшли класно. Було багато молодих поетів, було багато слухачів. Я пив коньяк. Мені все подобалось. Моя Марія-Вишня їла картоплю фрі й сміялась. У всіх був гарний настрій. У мене теж, якби… Якби не мої колишні дівчата. «Мать його, що тут відбувається!» – лайнувсь я подумки й підійшов до однієї. Запропонував їй випити. Вона відмовилась.