Матадор. Нотатки авантюриста
- Автор: Зарудко Ігор
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6110-8, 978-966-14-5795-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Матадор. Нотатки авантюриста». Краткое содержание книги:
Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.
– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.
– Так, підожди! Тебя нада виписать.
– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».
– Так, ти у нас Зааааруууудко.
– Це я.
– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.
– Бувайте.
Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.
З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.
5
– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.
– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.
– Та не переживай, вони в мене класні.
Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.
Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.
До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.
– Нас не зустрінуть? – спитав я.
– Та я сказала, що ми й самі доберемось.
– Ти впевнена?
– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.
– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.
– Це ти про що? – спитав я.
– Про собак.
– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.
Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.